«Якби Донбас організовував Майдан, то там би була не Небесна Сотня, а небесні тисячі»
Сергій і Дар’я приїхали із Сєверодонецька, що на Луганщині. Коли в їхньому рідному місті почалися справжні бойові дії, їхній донечці Ярославі ледь виповнилося 2 місяці.
-У Луганську ми жили на 9 поверсі. Коли спиш, а поряд підриваються бомби, - це просто жах. Я запанікувала, почала говорити чоловікові, що треба звідси від’їжджати. Ми зробили це своєчасно, бо якраз після нашого від’їзду почалися масові репресії проти проукраїнського населення – людей викрадали, брали в полон, катували, - розповідає Дар’я.
Спочатку подружжя поїхало до Запорізької області. Там живе сестра Сергія. Молоді люди давно планували помандрувати Україною. Та на те, що це відбуватиметься за таких обставин, звісно, не очікували. Потім відвідали Дніпропетровськ, Харків, Іллічівськ.
-Дуже приємно було бачити, коли у різних містах країни на балконах будинків бачили жовто-блакитні прапори. Ми з усіма говорили російською – ніякого дискомфорту ніхто не відчував, всі люди надзвичайно чуйні й доброзичливі, - говорить Сергій.
В оточенні подружжя багато знайомих, піддавшись сильній російській пропаганді, щиро вірили у суцільне суспільне благо «старшого брата». Мовляв, там і робота краща, і зарплата вища.
-У багатьох наших знайомих родичі важко працювали на Сході Росії чи у Москві. Приїжджаючи сюди, вони могли спокійно, не працюючи, жити по кілька місяців, ні в чому собі не відмовляючи, купувати квартири, машини. І тому склався такий загальний фон, що в Росії все добре, а в нас цього немає і не буде. Саме на це люди і «велися», піддаючись пропаганді сусідньої держави, - ділиться Сергій.
Сергій і Дар’я – приватні підприємці. Зараз вони зазнають чималих збитків. Зізнаються, що нині виживають лише за рахунок грошей, які їм платять на дитину. У їхньому рідному місті вони залишили своїх батьків, які через вік не погодились залишити домівки.
-Коли відбулась анексія Криму, і російські війська стояли на кордоні, тоді ми боялися того, що буде збройне вторгнення Росії. І саме в цей час розквітнув сепаратизм, хоча раніше його зовсім не було видно. Ще на початку червня випускники одягали жовто-блакитні стрічки, хотіли заспівати Гімн України, та чоловіки з автоматами їм цього не дозволили зробити, знаходили їхніх батьків, погрожували. Після цього, звичайно, проукраїнське населення затихло, хто зміг - виїхав.
У Полтаві сім’ю прихистила голова громадської організації «Полтавська громада» Віра Маслак. Тут їм комфортно серед однодумців, у яких не виникає жодних питань до якої держави чи нації вони належать. Тут їм вільно висловлювати свою життєву позицію. А ще їм до душі природа, культура та традиції Полтавщини. Навіть придбали своїй донечці вишиванку.
-Ми давно чули, що у вас готують незвичайні полтавські галушки, навіть пам’ятник їм є. Ми спробували – нам дуже сподобалось. Також їли український борщ. Борщ готують і у нас, а от галушки з різними начинками я спробував уперше. Коли повернемось, будемо і у нас готувати, повеземо на Луганщину полтавські галушки, - посміхається Сергій.
Хоч зараз їхнє рідне місто страждає без світла й води, та вони засумували за рідною домівкою, збираються повертатись. Адже нині їхнє рідне місто уже звільнене від терористів. Однак дуже бояться побачити розруху на батьківщині і знову почути звуки вибухів, адже ще й зараз здригаються навіть від салюту. Та вірять, що тепер Луганщина має всі шанси стати справжнім українським регіоном.
-Буде спокійно, тільки коли в усій Україні буде все нормально – чесна судова влада, міліція. Без цього Донбас ніколи не буде справді українським, тому що там багато бандитів, і вони не дозволять прорости нічому українському. Звичайні люди не здатні нічого змінити. Коли б Донбас організовував Майдан, то там би була не Небесна Сотня, а небесні тисячі.
Подружжя щиро сподівається на прозріння своїх земляків і грамотну інформаційну підтримку держави, яка нині вкрай необхідна. Адже саме вона, на їхню думку, допоможе порозумітися мешканцям Сходу і Заходу.
Поліна Висоцька
