Зеленський 2 роки «бомбив» своїми вимогами Байдена — журналіст Франклін Фоер
У вересні видано книгу відомого американського кореспондента, наближеного до Білого дому. Франклін Фоер давній знайомий Джозефа Байдена.
Саме його президенству і присвячено нарис на понад 300 сторінок під назвою «Останній політик: у Білому домі Джо Байдена і боротьба за майбутнє Америки». Автор описує діяльність 46-го президента США: від виведення військ з Афґаністану до російського вторгнення в Україні у лютому 2022 року.
На особливу увагу читачів заслуговують окремі епізоди щодо подій, які передували повномасштабному нападу окупаційно-терористичного контингенту РФ. Зі слів Фоера, Володимиру Зеленському не вдалося «причарувати» Байдена, а його поведінка, успадковано від телевізійного минулого, «викликала жах серед істеблішменту у Вашинґтоні» [стор. 156-157].
Автор книги, який входить до пулу найбільш наближених журналістів Білого дому, стверджує, що «обом лідерам не вдалося налагодити взаєморозуміння, бо вимога українського президента приєднатися до НАТО розлютила американського президента». Байден і досі не готовий ухвалити відповідне рішення через образу на Зеленського.
Прикметно, що Франклін Фоер не використовує прямих цитат і не посилається на джерела, повідомляючи про зустрічі Байдена та Зеленського, зокрема 1 вересня 2021 року. Але видавець — «Penguin Random House» — каже, що книга заснована на «безпрецедентному доступі до тісного внутрішнього кола радників, які оточували Байдена десятиліттями».
«Поведінка колишнього комедіанта у Білому домі була неприпустимою поза камерами. Навіть найпалкіші симпатики Зеленського в адміністрації [Байдена — прим. ред.] погодилися, що він бомбив. Усе це свідчило про більш складні розмови та перемовини, ніж очікували обидва президенти», — пише Франклін Фоер.
Згодом журналіст розкриває таємниці візитів директора Центрального розвідувального управління Вільяма Бьорнса до Москви та Києва. Після розмови з путіним і патрушевим, той доповів Байдену про наявність у Кремля плану повномасштабного вторгнення росії в Україну з усіма його деталями.
«Кульмінацією візиту Бьорнса до Москви стала запланована розмова з самим путіним. По правді кажучи, він міг би так само легко поговорити з путіним, не виходячи зі свого офісу в Ленґлі, оскільки путін не зустрічався віч-на-віч через карантин. Коли він нарешті мав заплановану зустріч з російським лідером, Бьорнса привели до кімнати у Кремлі з телефоном.
Спокійний дипломатичний стиль директора ЦРУ робив його схожим на відкрите вікно, яке висмоктувало гаряче повітря з кімнати. Він спокійно ознайомився з даними розвідки про наближення вторгнення — і змалював суворість санкцій, які запровадить Захід, щоби путін міг точно порахувати ціну своїх дій. Коли ж путін вислухав Бьорнса, він відповів, що не повернеться до своїх історичних образ і не стукатиме по столу від загрози НАТО.
Замість того, щоби заперечувати свої наміри вторгнення, це було так, наче путін хотів дати Бьорнсу уявлення про його власне стратегічне мислення, він пояснив, що ніколи не було таких умов для того, щоби підкорити Україну. Путін сказав, що його мета прибрати Зеленського, бо той є слабким лідером безнадійно розділеної держави, яку люб'язно прихистить росія. Він сказав, що зможе здобути швидку воєнну перемогу недорогою ціною», — йдеться у книзі [стор. 165-166].
Після цього директор ЦРУ за вказівкою президента США негайно прибув до Києва, де на мапах та інших матеріалах показав членам Зе-команди, як буде відбуватися вторгнення окупантів. Натомість один із посадовців Офісу Президента зухвало відповів йому, що «війни, мовляв, не буде не нагнітайте панічну ситуацію».
На Банковій до останнього були певні, що вірогідне лише загострення на Донбасі, а справжній напад росіян можливий на одну із балтійських республік. Але навіть після цього у Вашинґтон викликали міністра закордонних справ Дмитра Кулебу, розраховуючи хоч на його притомність та адекватність у Зе-команді.
Генерал Марк Міллі та радник Байдена з національної безпеки Джейк Салліван показали йому детальний план нападу РФ. На що Кулеба відповів уже заздалегідь підготовленою промовою: «Офіційна позиція моєї країни — війни не буде, а напад буде на... Литву!» [стор. 209].
На окрему увагу у книзі заслуговує також розділ під символічною назвою «Кінець Мрії» (автор має на увазі найбільший літак у світі Ан-225 «Мрія», який знищили окупанти на початку вторгнення та водночас мрії Зе-команди на мир із путінською росією — прим. ред.). І Байден, і Салліван, і Міллі попереджали Банкову про небезпеку для авіасудна, але Зеленський в особі Андрія Єрмака, який тоді тримав зв'язок із Білим домом, просто відмахнувся.
«Перебуваючи у Ситуаційній кімнаті президент спостерігав за тим, як блискавично розгорталося російське вторгнення в Україну. Це була драматична іронія. Адміністрація Байдена більш-менш знала про кожен із важливих кроків росії ще до того, як вони з'явилися [на підступах до Києва — прим. ред.] у Гостомелі. На мапі це була та місцевість, куди колективно звернули увагу генерали, шпигуни та представники зовнішньої політики. Аеропорт «Антонов» був домом для гордого досягнення української авіоніки, найбільшого у світі літака, величезного вантажного літака на прізвисько «Мрія».
У військовому плані путіна летовище у Гостомелі було головною ціллю, де [вранці 24 лютого — прим. ред.] вже висаджувалися російські десантники. Успішне опанування аеропортом і територією довкола дозволило б росії розташувати своїх найкваліфікованіших солдатів на околицях ворожої столиці. Оскільки Київ був би приголомшений першим нападом, Москва вважала, що сили, які вона розмістила в «Антонові», зможуть просто прогулятися до столиці та встановити там свій маріонетковий режим.
За майже місяць до початку війни Бьорнс прилетів до Києва на таємну зустріч із Зеленським, благаючи його розгорнути агресивну оборону Гостомельського летовища, перекинути протиповітряну оборону на об'єкт, щоби не дати росіянам захопити плацдарм так близько до Києва. Але американці ніколи не могли сказати, чи українці дослухалися до їхніх порад. Міллі продовжував тиснути на свого колегу, генерала Валерія Залужного, щоб отримати копію його військового плану.
Він хотів знати про резерви та про те, як [український головнокомандувач — прим. ред.] планує їх використовувати. Той факт, що Міллі так і не отримав примірник, був надзвичайно збентежений. Українці ж продовжували благати про збільшення постачання зброї, не даючи жодного натяку на те, що збираються з нею робити. (...) Справа не в тому, що українці проігнорували попередження Бьорнса. Фактично, вони перекинули ППО до Гостомеля, але й українська параноя була виправдана.
Своєю чергою, росіяни завербували сина співробітника аеропорту, який розкрив розташування протиповітряної оборони, що дозволило росіянам вибити її та почати висадку військ. Водночас за кілька тижнів до цього українці перекинули досвідчених солдатів із Гостомеля на Східний фронт [на Луганщину — прим. ред.]. Решта триста бійців в аеропорту складали збірку недосвідчених строковиків і нацгвардійців, яких не вистачало, щоби відбити російські спецпідрозділи», — йдеться у книзі [стор. 212-213].
Як стверджує Франклін Фоер, спецслужби США знали, що Київ був наповнений російськими «сплячими агентами», деякі з яких місяці перед війною їздили на таксі столицею, готуючись до вторгнення. Тому, побоюючись їхньої деструктивної діяльності, американські дипломати чкурнули до Львова.
«Джейк Салліван знав, що росіяни перш за все планують убити Зеленського, але жодних серйозних розвідувальних даних про конкретні змови не було. Він дізнався про них лише post factum від українців. Світом почали ширитися чутки, деякі з яких, імовірно, підкинуті росіянами, про те, що Зеленський зник безвісти. Тремтячим голосом прем'єр-міністр Італії Маріо Драґі повідомив парламенту, що Зеленський не з'явився на телефонну зустріч.
Це була просто паніка — і туман війни. Але це підкреслювало той факт, що українці вели дві війни: одна із них відбуватиметься в таких містах, як Гостомель. Інша — інформаційна війна, війна за серця та уми. Швидко стало зрозуміло, що саме останнє — фах Зеленського. Його резюме навряд чи свідчило про лідера воєнного часу, але він був готовий зіграти роль усього життя. Вочевидь, він і досі її грає», — зазначає у своїй книзі американський журналіст [стор. 213-214].
До моменту вторгнення Білий дім сприймав свою політику щодо України як діалог дядька з племінником, який постійно вимагає гроші та інший крам, але майже ніколи не дякує на надану допомогу. Після 24 лютого ситуація змінилася, хоча, зі слів Франкліна Фоера, президент України так і не навчився бути вдячним.
«Через соцмережі Зеленському вдалося поспілкуватися з керівниками урядів, щоби безпосередньо тримати у курсі справ громадськість Заходу. Він став політичним лідером, яким найбільше захоплювалися багато американців і європейців. Це було загрозою для світових лідерів. Це означало, що Зеленський міг ефективно чинити тиск на них, щоби вони стали безпосередньо вплутаними у конфлікт, який, як вони боялися, може вийти з-під їхнього контролю.
Звісно, тактика тиску Зеленського була, безсумнівно, ефективною — і більш ніж виправданою, — але вона також виснажилася. Під час дзвінків Байден продовжував шпетити Зеленського за те, що він намагався втягнути його глибше у бій. «Ви б не хотіли нічого більше, ніж втягнути нас у Третю світову війну», — сказав він українському президенту під час телефонної розмови. Щиро кажучи, Байден і досі боїться великої війни, яка може вийти за межі України», — невтішно пояснює автор [стор. 229].
Насамкінець Франклін Фоер коротко оповідає про розпіарений Зе-владою контрнаступ, про плани на який у Вашинґтон доповів колишній міністр оборони Олексій Резніков. Його американський колега Ллойд Остін і генерал Міллі постійно підганяли українське військо, не надаючи відповідного озброєння для вигнання сотень тисяч російських окупантів.
«Міністр Остін почав сумніватися, що контрнаступ коли-небудь відбудеться. «Рухайтеся швидше», — сказав він міністру Резнікову. Але Резніков сказав, що це неможливо: «Нам знадобиться більше часу для підготовки». Було зрозуміло, чому українці могли вагатися перед тим, як ввести війська у південні області. Росіяни вирили траншеї на сільськогосподарських угіддях, які до всього були щільно заміновані. Оскільки українці, здавалося, ніколи не поділяли справжніх намірів росіян, Остін був невпевнений, що він має цілковите бачення їхніх планів.
Можливо, всі обстріли російських позицій були лише обманкою. Це було б неймовірно прикро, адже власні арсенали певних боєприпасів Пентаґону почали зменшуватися. Таке виснаження запасів було б ризиком для національної безпеки США. І Остін бурчав своїм помічникам про можливість того, що всі ці ракети можуть бути розтрачені без жодних територіальних переваг. Українці були готові до вирішального моменту війни, але, можливо, вони його досі так і не схопили», — висновує наближений до Білого дому журналіст [стор. 259-260].
