2 липня 1951 року радянська газета «Правда» засудила вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну».
Письменника назвали «буржуазним націоналістом» та «продажним бандерівцем», а вірш деякий час ніде не друкували.
Як відомо, в совку преса виконувала роль важливого засобу пропаганди. Окрім радісних повідомлень про досягнення в промисловості чи сільському господарстві на сторінках газет систематично з’являлися статті з коментарями і роз’ясненнями комуністичної позиції з тих чи інших питань.
Нерідко це була жорстка критика виявів будь-яких невідповідностей із курсом партії. Так було і з віршем Володимира Сосюри.
Ліричне спонукання любові до України в комуністичних умах ототожнювалося з багаторічним національно-визвольним рухом, який більшовики таврували як «буржуазний націоналізм».
Стаття під назвою «Против идеологических извращений в литературе» була покликана очорнити ім’я поета, а головне – ідею самого вірша. «Перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» – ось як пропагандисти висловилися щодо українського патріотизму.
Вірш, сповнений глибокої любові до рідної землі став предметом переслідування поета.
Після розгромної статті Володимир Сосюра став небажаним письменником в срср і жодне видання не бралося за публікацію його творів. Так тривало аж до смерті сталіна. Коли ж поет покинув «чорний список», то його вірш все одно піддався цензуруванню, направленому на «радянізацію» любові до України.
Скандал із критикою вірша Сосюри підняв на поверхню низку тодішніх соціально-політичних проблем.
В срср питання національної ідентичності виявляло справжнє лицемірство комунізму. З одного боку, більшовики в 1920-х через політику коренізації нібито намагалися апелювати до патріотичних почуттів народів, що входили до російської імперії. Однак короткий період показової українізації швидко змінився уніфікацією радянської гуманітарної політики, яка не мала нічого спільного з українським патріотизмом.
Спроби радянських функціонерів «склеїти» між собою радянські республіки проводилися у дуже не інклюзивний спосіб.
Поряд з переслідуваннями прихильників старого режиму, заможних селян, священників, опозиції всередині партії під більшовицькі чистки потрапили і тисячі представників української патріотичної інтелігенції. Сама ідея незалежності України чи бодай якоїсь її окремішності від срср викорінювалася всіма можливими способами протягом десятиліть.
Сьогодні ми теж відчуваємо наслідки багаторічного викорінення національної ідентичності та нав’язування так званого «радянського патріотизму».
Звичне для будь-якої суверенної держави поняття патріотизму, захисту своєї мови й культури в пострадянському суспільстві нерідко викликає нездорові асоціації з радикалізмом.Та з іншого боку варто пам’ятати, що більшість лівих проводить аналогічну політику. Більшовицьке викорінення національних традицій і цінностей явно перегукується із сучасною ойкофобією (ненавистю до свого) і агресивним нав’язуванням мультикультуралізму.
