28 років тому Кремль пішов війною на вільну Ічкерію
Російська Федерація розпочинає і... зазнає поразки у першій чеченській війні від гордого кавказького народу.
11 грудня 1994 року президент РФ Боріс Єльцин підписав указ №2169, згідно з яким армію Чеченської Республіки Ічкерія оголошено незаконним збройним формуванням, а територію — невіддільною частиною РФ. Кремль свідомо пішов на пряму військову агресію проти маленької кавказької країни після невдалої операції з повалення законної влади у Грозному під виглядом так званої "опозиції".
В уряді Єльцина тоді не було політичної волі прийняти будь-які ефективні заходи й хоч якось мирно домовитися з чеченським президентом Джохаром Дудаєвим. Дипломатичні переговори завжди й a priori для Кремля — шлях до власної поразки.
Однією з причин агресії, крім утримання території республіки у складі РФ, був нафтогін, що проходить від родовищ Азербайджану через Дагестан і Чечню до порту Новоросійськ. Він був необхідний не тільки в економічному сенсі, а й для суперництва з Туреччиною.
Навести "конституційний лад" в Ічкерії за задумом російської верхівки мали до зубів озброєні регулярні війська під командуванням генерала Павла Грачова, чисельність яких на грудень 1994 року становила 38 тисяч бійців. Їхньою метою була столиця кавказької республіки — місто Грозний (у 1996 році перейменоване чеченцями на Джохар у пам'ять про вбитого окупантами першого президента Дудаєва).
Російські війська наступали трьома колонами. Перша — з Північного (Ставропольського), друга — зі Східного (Кізлярського), а третя — із Західного (Владикавказького) напрямків.
Північна, рухаючися територією Ічкерії, приблизно за 10 км від Грозного біля населеного пункту Долинський зіткнулася з першим збройним спротивом. Окупанти потрапили під вогонь РСЗВ БМ-21 "Град", який вели бійці загону Вахи Арсанова; після чого Владикавказьке угруповання припинило рух, перейшовши до оборонних боїв.
Східна, що рухалася з Дагестану, 11 грудня взагалі не змогла увійти на територію Ічкерії. Причиною тому була блокада низки стратегічних шляхів, проведена стихійним натовпом чеченських жінок і літніх людей.
Західна колона, яка висунулася з баз у Північній Осетії та Інгушетії, також була блокована місцевими мешканцями. Російським окупантам вдалося пройти вперед тільки після застосування сили проти цивільних.
Починаючи із 18 грудня 1994 року ЗС РФ почали гатити з артилерійських установок по місту Грозному. З метою залякування непокірного чеченського народу, Кремль вдався і до систематичного застосування авіаційних ударів.
Прикметно, що цілями було все що рухалося і не рухалося. Тобто, житлові квартали, де не було жодної військової інфраструктури; окремі загони армії ЧРІ, які чинили спротив; тощо.
На другий тиждень боїв командування російських окупаційних військ впритул підійшла до Грозного з півночі, сходу і заходу, але так і не зуміла заблокувати місто із півдня: у результаті кровопролитних боїв із чеченцями, закріпилася у районі летовища в Ханкалі, розміщеному на південному сході від столиці Ічкерії. Президент РФ Єльцин поспішно ліг у лікарню, як роз'яснили в його пресслужбі — для негайного проведення хірургічної операції на носовій перегородці.
Фактично, це була спроба голови держави втекти від відповідальності, вона істотно похитнула бойовий дух російських окупантів, які у новорічну ніч мали здійснити штурм Грозного. Найкращим доказом будуть слова звичайного строковика — 19-річного рядового Валєрія Кука, родом із колгоспу у Самарській області (подається мовою оригіналу!):
«Командиры не дали нам ни карт, ни инструкций — просто сказали следовать за впереди идущей БМП, но она заблудилась и в конце концов сама следовала за нами. К утру мы окончательно заблудились и оторвались от других частей. Я спросил нашего офицера, где мы, — он ответил, что не знает, где-то возле железнодорожного вокзала. Нет, у него тоже не было карты. Нам сказали занять оборонительные позиции, но это было безнадежно — чеченцы окружили нас и стреляли. Негде было укрыться, потому что они были везде.
Я был ранен снайпером — выбрался из БМП, чтобы найти выход. Мои товарищи положили меня в другую БМП, но она скоро была повреждена. Я видел три полностью уничтоженных БМП и думаю, что уцелело только пять или шесть человек из их экипажей. Моим товарищам пришлось оставить меня, — они сказали, что не могут меня нести. Я не обвиняю их — двое из них сами были ранены, один в руку, а другой в ухо. Одного из них взяли в плен вместе со мной. Я не знаю, удалось ли остальным выйти. Я лежал там три или четыре часа, а потом меня нашли чеченцы. <…> Если Ельцину и Грачёву нужна эта война, пусть они сами приедут сюда и воюют, а не посылают нас на смерть».
Досі не зрозуміло навіщо Грачов віддав наказ штурмувати чеченську столицю, не організувавши спершу її повне оточення. Скоріш за все це було зроблено через недооцінку супротивника і бажання вислужитись перед тодішнім найвищим керівництвом у Кремлі.
31 серпня 1996 року представники РФ і ЧРІ уклали так звані Хасавюртівські угоди, що поклали край конфлікту. Кремлівські війська були виведені з de facto незалежної Ічкерії, а рішення про юридичний статус республіки було відкладено до 31 грудня 2001 року.
Хай там як, але під час першої чеченської війни російські окупанти відчули на собі повною мірою всю силу спротиву гордого кавказького народу, що прагнув свободи. Власне чеченці, вайнахи, як і ми — українці, завжди будем в авангарді тих, хто поборює геополітичні амбіції Кремля деінде.
