Білоруські добровольці показали, як вшанували пам'ять Кастуся Калиновського
Сьогодні – 185 років білоруському національному герою.
2 лютого 1838 року народився білоруський національний герой Кастусь Калиновський. Білоруські добровольці, чий полк має ім'я керівника визвольного повстання, вшанували його пам'ять.
«Минули ті часи, коли мужицька рука здатна лише для сохи! 185 років Кастусю Калиновському! Герою Білорусі!
160 років тому він написав, що ми білоруси. Ми не поляки та не росіяни. Ми не лише для коси. Не лише для смутку. Не тільки для горя...
Ми знаємо науку. У нас є прагнення демократії. У нас є наша мова. Наша культура. Ми маємо нашу націю. Ми – Білоруси. Ми — айтішники. Ми письменники. Ми – нобелівські лауреати. Ми художники. Ми співаки. Ми олімпійські чемпіони. Ми — воїни...
Ми вже досягли того, про що Кастусь Калиновський міг лише мріяти. І ми досягнемо того, про що мріємо зараз. Ми досягнемо вільної, незалежної, демократичної Білорусі! Ми досягнемо щасливої Білорусі! Полк твого імені вітає тебе!" - повідомляє прес-служба полку Кастуся Калиновського.
Справжнє ім'я білоруського революціонера — Вікентій (Вінцент) Костянтин. Кастусем (білоруський варіант імені Костянтин) його стали називати лише через 60 років після смерті, розповідає Chas News.
Він походив із давнього шляхетського польського роду — перший власник гербу «Калинова» (звідки і пішло прізвище) жив ще на межі ХV-XVI століть.
У майбутньому рід поділився на 13 гілок, які мешкали переважно на території сучасних Білорусі та України. Кастусь Калиновський належав до однієї з них, щоправда вже давно збіднілої.
Народився він у селі Мостовляни Гродненського повіту (зараз — територія Польщі) в 1838 році. Дитинство майбутній революціонер провів поряд з батьком, власником невеличкої ткацької мануфактури — мати померла, коли йому було лише 5 років. Потім, завдячуючи шляхетському титулу, поступив на юридичний факультет столичного Петербурзького університету.
Там на зборах студентських земляцтв він познайомився з польським революціонерами.
Польське повстання
Польща (Річ Посполита) втратила незалежність наприкінці ХVIII століття, проте поляки з цим миритися не хотіли. В 1830 році вони підняли повстання, яке придушили російські війська. За 30 років спробу вирішили повторити.
На цей час у середовищі революціонерів сформувалися кілька таборів. Так звані «білі» виступали за відновлення Речі Посполитої у якості унітарної держави із домінуванням шляхти. «Червоні» — за демократичну федерацію Польщі та Литви і Білорусі.
Кастусь Калиновський приєднався саме до останніх, при цьому до їхнього радикального крила, які хотіли провести ще й переділ землі в інтересах селянства.
В 1862 році він повернувся додому і одразу розпочав бурхливу підпільну діяльність. Разом з однодумцями Калиновський випускав «Мужицьку правду» — першу газету білоруською мовою (із використанням латинського шрифту) та об'єднав розрізненні революційні організації під крилом Литовського провінційного комітету.
В січні 1863 році у Варшаві спалахнуло повстання. Центральне керівництво здійснював створений «білими» Національний уряд, а Кастусь Калиновський очолив Тимчасовий уряд Литви і Білорусі.
Проте невдовзі у нього виникли суперечки з керманичами повстання. 25-річний революціонер обіцяв селянам радикальну земельну реформу та вимагав рівноправ'я Литви та Білорусі у стосунках з Польщею. У результаті Калиновського понизили та призначили комісаром Гродненської губернії, де він мав керувати повстанням.
Повстання одразу пішло не плану, оскільки вимушено стартувало на півроку раніше запланованої дати. Повстанці не змогли захопити жодного великого міста та, на відміну від 1830 року, створити регулярну армію.
У результаті вони перейшли до партизанської боротьби. Їхні загони намагалися не затримуватися на одному місці та уникали сутичок із великими підрозділами російських військ.
Стараннями Калиновського у Гродненській губернії повстання набуло доволі великого розмаху, його загони навіть на короткий термін змогли захопити містечко Горки. Однак в інших районах Білорусі не було навіть таких успіхів — в першу чергу через пасивну, а інколи і відверто ворожу позицію більшості селян.
В червні Кастуся Калиновського повернули на посаду керівника повстання у Литві та Білорусі. Але було запізно. Російські війська один за одним розбили більшість загонів та розпочали репресії проти повсталих та їх симпатиків.
Однак Калиновський, на відміну від більшості інших керівників, відмовився тікати за кордон та перейшов у глибоке підпілля.
Спіймати його змогли лише завдяки зраді. В січні 1864 року росіяни заарештували студента Вітольда Парфіяновича, якого Калиновський направив до Могильова для створення повстанської організації. На допити він і розповів, де і під яким ім'ям ховається лідер.
За кілька днів Калиновського затримали. На допитах він не видав жодного зі своїх спільників і врешті-решт його засудили до повішання.
10 березня 26-річного революціонера стратили на шибениці у Вільно. За легендою, під час оголошення вироку, почувши слова «дворянин Калиновський», він викрикнув «у нас немає дворян, усі рівні».
Коли білоруський національний рух остаточно оформився, на постать Калиновського подивилися під іншим кутом. В 1916 році історик та політик Вацлав Ластовський присвятив революціонеру статтю, у якій вперше назвав його на місцевий манер «Кастюком» та зобразив в образі вже білоруського героя.
В 1920-х роках владу захопили більшовики та за улюбленим сценарієм вирішили привласнити постать Калиновського. Так само, як вони зробили із Шевченком, Хмельницьким та багатьма іншими видатними українцями.
Національні мотиви у діяльності революціонера опускалися, а наголос робився на боротьбі з самодержавством та захисті селян. Так Калиновський став ледь не першим комуністом. До речі, тоді ж його остаточно перейменували на «Кастюся» (жодного підтвердження вживання цього варіанту імені за його життя немає).
Революціонеру присвячували статті, книги та спектаклі. В 1928 році навіть вийшов однойменний фільм, а в мінському музеї революції на його честь зробили окремий зал.
Щоправда в 1930-х роках під час масових репресій Калиновський впав у немилість, як борець з російською адміністрацією та «польський шляхтич». Однак під час Другої світової його імідж підпільника став знову актуальним і на його честь назвали партизанську бригаду, що діяла на Гродненщині.
Після цього в СРСР до самого розпаду авторитет Калиновського не заперечувався. А коли Білорусь отримала незалежність про нього вже відкрито почали говорити саме як про білоруського національного героя.
В 1995 році парламент навіть створив орден Кастуся Калиновського, який став вищою нагодою в країні. Але Олександр Лукашенко ним так нікого і не нагородив, а в 2004 році орден взагалі скасували.
Поступово на офіційному рівні зазнав трансформації і образ Калиновського. На початку 2000-х у шкільних підручниках його вже зображували як хороброго юнака, який безглуздо загинув за чужі ідеї. В 2008 році під редакцію колишнього вчителя Лукашенка навіть вийшов підручник, у якому говорилося про відсутність підстав вважати Калиновського національним героєм.
Режим Лукашенка вже починав будувати Союзну державу з росією і революціонер, який з нею воював 150 років тому, у цю концепцію не вкладався.
Хоча здебільшого на офіційному рівні Калиновського просто ігнорували. Лише останніми місяцями лукашенківські пропагандисти стали його шельмувати як «польського терориста» та «пропагандиста русофобії».
В той же час для опозиції він залишився у ранзі героя. Наприклад, в 2006 році протестуючі проти фальсифікацій на президентських виборах перейменували епіцентр протестів, Жовтневу площу у Мінську, на «площу Калиновського».
Тож не дивно, що після російського нападу на Україну білоруські добровольці назвали свій підрозділ саме на честь Кастуся Калиновського.
