Брудершафт Сталіна і Гітлера у роки Голодомору: війна без оголошення

Лідери європейських держав та міжнародні інституції бавились дипломатією замовчування, щоб догодити диктатору Сталіну.

Голодомор – підступна зброя масового знищення, застосована сталінським режимом проти мирних людей у мирний час.

Неоголошена війна забирала щодня тисячі людських життів, а цивілізована Європа мовчала, навіть не висловлювала «занепокоєння».

Лідери європейських держав та міжнародні інституції бавились дипломатією замовчування, щоб догодити диктатору Сталіну, унеможливити поширення націонал-соціалізму і фашизму в особі Гітлера.

Обидві країни активно торгували, співпрацювали, а брудершафт двох диктаторів демонстрував байдуже ставлення до приречених на голодну смерть українських селян.

Гітлер мав вичерпну інформацію про мільйони полеглих хліборобів в Україні, але переймався лише долею «фольксдойчів» (українських німців), а Сталін переконливо брехав західним політикам (Е.Ерріо та іншим) – ніякого голоду немає.

Катастрофічні наслідки війни тоталітарного режиму з власним народом у 1932–1933 рр. наближали початок німецько-радянської війни. Наступу гітлерівців у червні 1941 р. могли протистояти мільйони українців, але вони загинули у роки Голодомору…

У пекельному 1933 р. празький часопис „Vecernik P.L.“ розмістив статтю  «Hladomor v SSSR“, використавши уперше термін «Голодомор».

Західна преса повідомляла про жахливий штучний голод в Україні.

Моральні авторитети, журналісти і громадські діячі Європи й Америки (Андрей Шептицький, Евалд Амменде, Теодор Інніцер, Йоган Мовінкель, Мілена Рудницька, Гамільтон Фіш, Гарет Джонс) вимагали від політиків негайної допомоги голодним селянам радянської України.

А дехто наважився заперечувати факт штучного голоду в Україні: мер Ліона Едуард Ерріо, соціалісти Сідней і Біатрис Вебб, письменники Бернард Шоу, Ромен Роллан, американський кореспондент В.Дюранті.

Так було завжди: половина світу плаче, половина скаче.

Щось подібне можна спостерігати і сьогодні, особливо про «занепокоєння» щодо агресії росії проти України.

Для нацистів у Німеччині, які прагнули реваншу за ганебну поразку у Першій світовій війні, організований Сталіним голод виявився надзвичайно сприятливим.

На українських чорноземах гинули мільйони українців, які ніколи не поповнять сотні і тисячі сухопутних дивізій, танкових полків, партизанських з’єднань, артилерійських дивізіоні.

Сотням тисячам підліткам, які померли у 1932 – 1933 рр. лютою смертю, не судилося стати до лав Червоної армії у червні 1941 р.

Сталін розпочав неоголошену війну проти власного народу, виморюючи репресіями і Голодомором соціально-професійні і вікові групи радянського суспільства.

Два роки суцільного голодного мору, жертвами якого стали понад 8 мільйонів осіб: дітей, дорослих, фізично здорових і кволих, жінок і чоловіків.

Вони не вибачили Сталіну і його посіпакам голодних смертей свої рідних і близьких.

Біснуватий Гітлер, який марив ідеями світового панування, уважно спостерігав за обставинами Голодомору в Україні.

У 1932 – 1933 рр. там офіційно діяли консульські відділи Посольства Німеччини, яке перебувало у Москві. Консулами були Андоре Хенке (Київ), Фрідріх Рот (Одеса), Карл Вальтер (Харків). В Україні перебували із службовими візитами німецькі учені, представники посольства Отто Шиллер, Діркенс та інші.

Вони системно вивчали  соціально-економічну ситуацію у сільському господарстві, його втрати від штучного голоду.

У Києві протягом 1933 –1936 рр. перебував консул А.Хенке, який у 1979 р. опублікував свої спогади. Він  особисто бачив фізичне винищення українських селян, учених, освітян, літераторів.

У квітні 1933 р. дипломат переймався справами «фольксдойче», які масово зверталися до нього про допомогу.

Кошти з Німеччини надходили через організацію «Брати у скруті» („Brüder in Not“). Гроші переказав навіть Гітлер, крім родичів і благодійників у Німеччині.

Партійні органи в Україні таємно повідомляли про «гітлерівську допомогу голодуючим». 26 травня 1933 р.

А.Хенке поінформував посольство про те, що «голод в Україні значно посилився протягом останніх тижнів».

«Особисто, – наголосив він, – я при кожному виході в місто бачу, як люди падають від голоду й залишаються лежати на вулиці, а перехожі звикли до цього й не звертають особливої уваги».

Спустошені села нагадували йому баталії Першої світової війни, під час якої служив в артилерії.

Отже, не вдаючись у деталі демографічної оцінки його статистики жертв, можемо говорити про трагічні наслідки.

Свідоме знищення сотень тисяч потенційних червоноармійців. Гітлеру доповідали про втрати в Україні, про занепад сільського господарства, про антирадянські настрої сільського населення.

Консул Хенке акцентовано підкреслював, що саме «голод визначає позицію уряду й настрої населення», а з іншого боку «підсилює розбіжності між Москвою й Україною».

Призначення П.Постишева в Україну другим секретарем ЦК КП(б)У, а насправді першою особою, німецький дипломат й аналітик вважав  «боротьбою проти українства», ослабленням «українського фронту», посиленням «великоросійського комуністичного шовінізму».

Аналізуючи їх прояви, Хенке підкреслив, що певна частина з них  «бажала посилення катастрофи, що могло б призвести до краху правління більшовиків».

Він писав, що німецька і польська меншини «…бачать своє спільне майбутнє в союзі з українською більшістю після звільнення від влади більшовиків».

Цілком логічне спостереження для 1933 р., яке засвідчує згубний вплив Голодомору на подальший соціально-демографічний розвиток України.

Службова радянська статистика, особливо демографічна, мала гриф «цілком таємно». За таких обставин складно виявити  інформативні джерела, з яких черпали німецькі дипломати.

А.Хенке навідувався до Харкова, мав службову розмову з  генконсулом Карлом Вальтером, а також з польськими дипломатами у Києві.

Особисто спілкувався з ученим, дослідником східноєвропейських проблем Отто Гойтчем, дипломатом і фахівцем аграрної економіки СРСР доктором Отто Шиллером.

На квартиру до консула приїздили німецькі журналісти Клаус Мелерт, А.Юст, які висвітлювали події тих років.

Офіційним джерелом інформації була радянська преса, спілкування з «інформаторами».

Він зустрічався з академічними ученими Києва, розмовляв з головою облвиконкому Марком Василенком та іншими номенклатурними працівниками.

Від них брав необхідну інформацію про епідемію тифу у Києві, про смертність  20% хворих на цю недугу, про щоденне захворювання висипним тифом – до 200 осіб.

Консул в Одесі Ф.Рот, який в Україні працював протягом 1929 – 1936 рр., був добре поінформованим  про соціально-економічну та суспільно-політичну ситуацію. 

Особисто стежив за діяльністю радгоспів Одеської області, повсякденним життям німецьких колоній регіону. 4 січня 1933 р. дипломат висвітлив стан хлібозаготівлі в області, показав факти масового голоду, застосування репресій проти «саботажників», депортації 500 селянських господарств.

Рапорт консула від 14 березня 1933 р. підтвердив факт голоду та масової смертності в Одеській області, сотні трупів на вулицях Одеси.

Основною причиною голоду вважав системні конфіскації хліба. Восени 1936 р. висміяв радянський фільм «Урожай» про заможне життя колгоспників, потужні косарки, копиці хліба, отари жирних овець, відпочиваючих у санаторіях. 

Консульство попередило уряд Німеччини та доктора Гебельса про «бутафорський фільм», тому що «голодна катастрофа 1932 – 1933 рр.» забрала життя понад 6 млн осіб.

Справді «інформація для роздумів» стосовно пришвидшення розробки плану Барбароса, адже в Україні від голоду загинула така кількість потенційних армій, тилових частин, трудових ресурсів на випадок війни проти СРСР.

Генеральний консул К.Вальтер відстежував ситуацію в Україні  з листопада 1931 р., використовував радянську поточну статистику стосовно ролі України в економічному житті СРСР.

У річному звіті Генконсульства ішлося про катастрофічний голод, якого влада не помічала, але заявила  про перемогу соціалістичного сільського господарства.

Він повідомляв про «особливо критичний» стан села, про «великі жертви» серед селян, про деструктивні наслідки колективізації, яка фактично зруйнувала уклад життя 22 млн українських селян, чверть з яких однозначно загинула. Говорячи про статистику жертв голоду, К.Вальтер назвав цифру – 7 млн осіб.

«Сім мільйонів (за таємно повідомленою службовою інформацією), – писав він у грудні 1933 р., –  не можуть вважатися занадто високою ціною, та це означає, що чверть селянства знищено, також це число виглядає страхітливим навіть у порівнянні з жертвами Світової війни.

Ті, які вижили, частково ще виснажені та занадто слабкі для необхідної важкої праці».

Отже, дипломат виокремив дві соціально-демографічні та антропологічні групи жертв Голодомору: померлих – 7 млн осіб, а також фізично постраждалих – виснажених, хворих.

Не випадково німецькі дипломати нагадували про наслідки Першої світової війни, ніби заглядали у майбутнє, оперуючи статистикою жертв Голодомору. К.Вальтер саркастично висміяв сталінське гасло – «Жити стало краще і веселіше».

Воно виглядало дивним на тлі 7 млн жертв. 6 грудня  1936 р. він повідомив німецьке  посольство про те, що Україна «міцно вмонтована ціною чисельних жертв і руїни  до Радянського Союзу».

Він констатував, що в Україні  заборонено українізацію та «українську народну самосвідомість», а тому «українець розгублений, – буде видавати себе, швидше за росіянина, ніж за українця, щоб уникнути підозри в націоналізмі».

Він не приховував, що російська мова стає пануючою, а «радянський патріотизм набуває російських рис».

Науково-теоретичний та політологічний рівень його узагальнень вирізнявся серед решти німецьких дипломатів.

Невипадково за ним чатували агенти радянських спецслужб, але його аналітичні доповіді були прагматичними і далекоглядними.

Висловлювання К.Вальтера стосувалися обороноздатності радянської армії, стану військової підготовки, настроїв солдат та курсантів військових вишів.

Володів вичерпною інформацією про «мешканців» готелю «Інтурист» у Харкові – 2 тис. іноземців, з яких 800 американців та 450 французів.

Відбувався професійний збір важливою інформації.

Його дипломатичний псевдонім «Колгоспник» вказував на професійно-аналітичну діяльність дипломата.

Доповідь О.Шиллера «Голод в Радянському Союзі», надіслану 18 вересня 1933 р. під грифом («таємно», «не підлягає оголошенню»), має економічну і демографічну статистику.

Він писав про відсутність реєстрації смертей в українських селах, про багатьох похованих без встановлення особи.

Він разом з колегою А.Хенке  відвідав села Київщини, особисто перебував в інших місцях.

За його підрахунками 30% населення європейської частини СРСР опинилося в епіцентрі голоду, а смертність сягала від 30 до 50% в окремих селах.

Його вирази «die sogenannte Hungerpeitsche» (так званий голодний батіг), «die Massnahmen zur Planierung der Hungersnot» (заходи до планування голоду» свідчили про функціонування соціальної політики терору голодом.

Жертви Голодомору, особливо серед «фольксдойче», стали об’єктом розслідування спеціальних команд СС у перші місяці окупації України військами Вермахту.

Ними цікавилися зондеркоманди доктора Карл Штумпфа, який походив з німецьких колоністів Одещини, але у 1918 р. виїхав до «фатерлянду».

Конкретно статистикою померлих від голоду німців займалася зондеркоманда «R», виконуючи завдання Г.Гіммлера.

Вони уважно вивчали територію південних районів України, формували списки депортованих, репресованих і померлих від голоду («Verhungertenliste“).

Вони писали листи рідним, зверталися за допомогою до організації «Брати у скруті» до консульств і посольства.

Частина колоністів весною 1932 р. рятувалася від голодної смерті «систематичною втечею», тобто ставали стихійними біженцями.

Гучні назви адміністративних районів (Карл-Лібкхнехтський, Комінтернівський) не рятували від голодної смерті. 

Співробітники ДПУ інформували про «страхітливий голод» у німецьких селах Одеської області на початку літа 1932 р.

В апогей Голодомору українські німці рушили до консульств, масово писали листи до родичів у Німеччині, США, закликали про допомогу.

Громадські і політичні кола Західної Європи, особливо українські діячі, акцентували увагу на жахливих наслідках штучного голоду в Україні. 24 січня 1934 р., як зазначалося в одному із донесень агентів ДПУ УСРР, гетьман П.Скоропадський у Берліні заявив про «колосальну катастрофу» українців.

У зверненні, про яке доповідав агент, згадано «публічну заяву рейхсканцлера Німеччини А.Гітлера».

Він особисто знав про ситуацію в Україні від власних дипломатів, а також з листів українських німців.

Радянські карально-репресивні органи  масово арештовували їх у 1934 – 1935 рр. за те, що писали листи про порятунок.

Унікальна демографічна статистика жертв Голодомору зберігається в архівному фонді Оперативного штабу Розенберга для східних територій.

На окупованій території діяли  аналітичні групи «Наука» і «Україна», працівниками яких були колишні радянські педагоги (Григорій Ващенко), економісти (Костянтин Кононенко), статистики і демографи (Степан Сосновий). В архівному фонді збереглися його статті в газетах та аналітична доповідь  за 1943 р.

Зокрема, С.Сосновий обґрунтував загальну кількість жертв від штучного голоду – 7,5 млн осіб.

До аналітичної групи належав також колишній працівник радянських статистичних органів В.К.Руденський.

У 1928 р. він опублікував статтю про кількісні методи вивчення класового розшарування села.

Учений і статистик мав практичний досвід роботи з відповідними матеріалами.

13 квітня 1933 р. Руденський брав участь у нараді Київського інституту охорони здоров’я разом з представником Демографічного інституту академіком Костянтином Воблим.

На порядку денному наради було одне питання: обговорення проєкту раціоналізації «техніки реєстрації смертей».

У серпні 1943 р. він розробив за завданням аналітичної групи «Україна» наукову доповідь «Динаміка чисельності і природного руху населення в СРСР у 1924 –1941 рр.» з діаграмами і таблицями.

Серед ключових питань було встановлення наслідків голоду 1933 р., а за його підрахунками пересічний відсоток померлих сягнув тоді – 28%.

Вони написані німецькою мовою, були перевірені фахівцями у Мюнхені, відправлені до Берліна.

Чому німецьке військово-політичне керівництво зацікавило тоді питання соціально-демографічних наслідків Голодомору?

Вони зазнали поразки під Курськом, фронт рухався на Захід.

Можливо для пропаганди антирадянських настроїв серед населення окупованих територій, але воно без німецьких агіток знало про голод.

Отже, Гітлер добре знав про основні причини і катастрофічні демографічні наслідки Голодомору в Україні.

Вони цілком влаштовували фюрера, який зверхньо ставився до слов’ян, вбачав у них потенційних ворогів на час війни проти СРСР.

Більшовицьке керівництво на чолі зі Сталіним вбивало власний народ, а націонал-соціалісти відстежували прогнозовану і фактичну кількість полеглих українських селян.

Сталін довідався про масовий голод в Україні на початку 1932 р., а протягом наступного року системно і методично нищив українських селян.

Він знав про наслідки рукотворної катастрофи, йому писали керівники України, повідомляли його запопадливі поплічники (Молотов, Каганович, Хатаєвич), але не думав про допомогу, а навпаки – вимагав посилення хлібозаготівлі, тобто системного позбавлення селян хліба, продовольства.

Гітлер і Сталін – два смертоносних диктатори у Європі.

Перший намагався врятувати німців в Україні, співчував їхнім родинам, особисто надавав допомогу, не заперечував діяльності організації «Брати у скруті», поширення правди про голод у пресі. Сталін всіляко замовчував факт організованого голоду, не звертав уваги на його катастрофічні наслідки, відтак не думав про можливу війну з Німеччиною.

Він загравав з Гітлером, влаштовував спільні паради, справляв брудершафт на двох, ділив території сусідніх держав.

У роки Голодомору Україна втратила понад 8 млн осіб, з яких сотні тисяч могли стати до лав бійців у червні 1941 р., відтак стримати ворога, унеможливити подальші жертви українців у роки Другої світової війни.

У кривавих жорнах війни полягли 13 млн громадян України (з щоденникових записів О.П.Довженка), які виявилися темним відлунням жертв Голодомору.

Народи світу заплатили високу ціну за свою байдуже ставлення до поширення шовіністичних ідеологій, носіями яких були Гітлер і Сталін.

Автор: доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору Василь Марочко.