Про Голодомор українців: Історія повторюється, доки її уроки не будуть вивчені

Певно непросто так кажуть: Історія повторюється, доки її уроки не будуть вивчені.

Я не поставив би ламаного гроша на те, що українці, які купилися на сопливенький фільм про Слугу народу й вчителя історії Голобородька, вчили історію. Героїчні або трагічні її сторінки.

Бо інакше, в здоровому розсудку, козацькі нащадки не обрали б клоуна, один з “славних” талантів якого — гра “обрізом” на роялі.

Але Вовка (аля Голобородько), слід віддати належне, за останні два роки набрався досвіду. І дав хохлам непогані уроки історії.

Такі, що мимоволі прямі паралелі з 30-ми роками минулого сторіччя напрошуються.

А ми вже звиклися з тим, що орда терористів залізного щура путіна окупувала Крим і частину Донбасу.

І мало кому мариться якась сатисфакція, бо війна утомила...

І саме цим ми дуже схожі на покоління, яке програло національно-визвольні змагання 1918-20-років...

І згода якого на здавалося б сите рабство в СССР призвела до того, що українці конали з голоду.

А подекуди траплялися випадки, що люди їли власних дітей.

Ще одна історична паралель, зелені більшовики у ВР (слуги народу) під прикриттям коронавірусу дерибанять українську землю та відбирають у нас надра; вивозять з країни мільярди доларів. Золото, зокрема, вивезли раніше…

І, звісно, "слуги народу" деруть з народу три шкури. І їм все мало і мало.

А щоб відповісти на питання до чого "мовчання ягнят" призвело 100 років тому в центральних, східних і південних областях України, достатньо їх корінним жителям пригадати сімейні історії.

Так, Голодомор 32-33 років торкнувся, зокрема, і родини мого батька — Анатолія Орла, який народився на Кіровоградщині.

Голодомор пережили його бабуся Мотря (1911 року народження), яка померла в 1993 році. Та бабуся — Фрося (23 року народження).

Бабуся Мотря про ті часи майже ніколи не згадувала, лише розповідала, що її матір Наталя робила з лободи та калачиків коржики, так деякі з дітей змогли вижити.

І навіть на початку 90-их років бабця мала звичку ховати окраєць хлібу під подушку. Такими сильними були травма і страх від пережитого...

Бабуся Фрося про Голодомор 32-33 років з нами — онуками — нічого не говорила, але розповідала про голод, який стався після 2 світової війни в 1947 році.

...І вона, зовсім тоді юна дівчинка кілька років ходила працювати в колгосп за “палички”, — відмітки, які ставили в журналі, що відбула тогочасну панщину.

За це їй дали можливість не померти від голоду, бо в колгоспі можна було випити з півлітри молока та трохи хлібу з'їсти.

До слова, селяни їли не лише лободу, щоб вижити, ставалися навіть випадки канібальства.

Одну з історій про канібалізм на найбагатшій у світі землі, розповідав мій дідусь по маминій лінії — підпільник ОУН і УПА Артем Петренчук, який народився і виріс на Рівненщині, яка була під владою другої Речі Посполитої, і Голодомор його родину минув.

Але про дикість більшовицької реальності дізнався від очевидця, якому вдалося втекти з сусідньої Хмельниччини, що була під владою совєтів.

Ось історія цього того чоловіка:

Ще в середині двадцятих років 20-сторіччя він із Заходу України виїхав в США і там доволі не погано жив.

Але в Америці почалася криза і цей чоловік, що називається, наслухався комуністичної пропаганди та вступив до лав комуністичної партії США.

“Підкупили” його червоні пропагандисти історією про райське життя трудящих в Україні, переконавши їхати в Україну.

Приїхав на рідну землю, добрався до сусіднього села, йде селом, дивиться ніде душі живої не видно.

Минає те село, бачить пшениця поспіла, вже осипається, ніхто її не збирає. 
А тихо кругом як на кладовищі. Не чутно щоб який півень голосив чи щоб собака гавкала.

Коли дивиться двоє чоловіків з вилами вискакують з посадки, яка неподалік знаходилась, і біжать прямо на нього.

То він подумав, що то злодії і зумів втекти.

А вже біля самого свого села побачив бабусю, яка рвала колосся.

Коли бабуся побачила незнайомця відразу хотіла втікати, але він її спинив, питає, що тут у вас таке робиться?

Сказав: я з Америки до батька приїхав. В сусідньому селі мене ледь не забили вилами.

Той чоловік зміг дійти до совєтсько-польського кордону, а там його польські прикордонники зловили..., потім дали йому два місяці за нелегальний перехід кордону.

Відсидів. Потім випустили – йди куди хочеш…

То він і оселився на Рівненщині...

Отже, на Великій Україні українці втратили волю, потім землі, а потім прийшли до страшного Голодомору 32-33 років.

Історія таки повторюється...

Нехай ці твердження нікому не здасться фантасмагорією та залякуванням привидами минулого.

Бо ці привиди нині аж надто реалістичні та живучі.

Хіба лише замість комісарських шкірянок кати носять в Радах фраки та смокінги. Все ж таки на дворі 21 сторіччя.

Але ще трохи до історії.

Українці — за своєю поведінкою — далеко не кровні земляки головного Зеленого, які за жодних умов не забувають згадувати про Йом га-Шоа або простіше кажучи про Голокост.

І часто поводяться так ніби тепер їм винен весь світ. Якщо ще хтось не знає — у список винних перед "обраними" нещодавно внесли і українців.

Ми натомість навіть про мільйони загиблих від Голодоморів предків в День пам'яті жертв голодомору часто згадуємо “для годиться”.

Й про винуватців говорити не можна всю правду, бо відразу записують в антисеміти та судять.

Але таке нехлюйство і небажання вчити уроки історії і призводить, зазвичай, до загальнонародних трагедій.

От тільки, що робити з нашою братією, яка і далі, говорячи словами Великого Кобзаря і Пророка Тараса Шевченка, мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята; «Нехай,— каже,— Може, так і треба»…

Можна порадіти хіба, що податками садові господарства та курей в сараї ще не обложили як їх попередники та й людей на собак поки що не міняють.

Тож лишається сподіватися на просвіту з боку великого вождя, лідера та історика Голобородька та його веселу гоп-компанію.

Вони все ще організують, вони можуть.

Можливо тоді хохли хоч щось почнуть з цим всім робити.