Чому путін досі воює?
Кремль завершить війну проти України лише тоді, коли зрозуміє, що перемога неможлива
Майже через п’ять місяців після того, як президент США Дональд Трамп увійшов до Білого дому, пообіцявши швидко завершити війну в Україні, бойові дії тривають з тією ж інтенсивністю. росія не відкидає ідею переговорів, але попри те, що Трамп виключив членство України в НАТО й гарантії безпеки з боку США, володимир путін досі не зробив жодної серйозної поступки, яка могла б наблизити угоду. На перший погляд, це виглядає нелогічно. Адже війна вже триває четвертий рік, і хоча російські війська нещодавно досягли певних успіхів і регулярно атакують українські міста великою кількістю дронів і ракет, вони все ще далекі від досягнення головних цілей путіна. Втрати росії зростають шокуючими темпами — лише з початку 2025 року вони досягли 200 тисяч. Тим часом українські сили здійснюють вражаючі операції — зокрема, ефектну атаку 1 червня на стратегічну бомбардувальну авіацію рф — і дедалі частіше б’ють по військових об’єктах і нафтопереробних заводах у самій росії, спростовуючи твердження, що Київ ось-ось зазнає краху або що москва близька до прориву.
Про це у своїй статті для впливового журналу Foreign Affairs пише відомий британський аналітик і дослідник війни Лоуренс Фрідман, почесний професор військових досліджень в Королівському коледжі Лондона.
Враховуючи, що Трамп запропонував путіну, як йому здавалося, вигідні умови припинення вогню, можна зрозуміти його подив через впертість кремля. Якщо путін шукає шлях вийти з війни без серйозного приниження, то пропозиція Трампа була щедрою, як для американського президента: припинення вогню дало б змогу російським військам перепочити після кількох важких років, частково зняти санкції й почати відновлення відносин із США.
Але жодні з цих перспектив, як і зростаючий економічний тиск усередині країни, не похитнули рішучість путіна вести війну. Замість того щоб скористатися можливістю зберегти обличчя, росія ще більше заглибилася в бойові дії. Із кінця весни росія здійснює одні з найбільших повітряних атак за всю війну. Вона активізувала наступальні дії в Донецьку, вдерлася до Сум і намагається прорватися до Дніпропетровщини. Ті, хто уважно стежить за війною, не здивовані впертістю путіна й готовністю захоплювати території будь-якою ціною. Але це проливає світло на те, куди може рухатися війна і що потрібно для її завершення.
КЛАСИЧНА ВІЙНА НАВІКИ
Хоча повномасштабне вторгнення росії в Україну планувалося як коротка кампанія, воно швидко перетворилося на затяжний і безрезультатний конфлікт. У недавній статті в Foreign Affairs я аналізував типову для сучасної війни проблему — «війни без кінця». Питання в тому, як країни діють, коли запланована коротка війна стає затяжною. Завершення такої війни потребує приведення військових і політичних цілей у відповідність до реальності. Але це стає дедалі складніше, коли агресор прагне уникнути приниження поразки та визнання, що сама ідея війни була хибною.
Війна росії проти України — це класичний приклад. Від лютого 2022 року вона еволюціонувала від «спеціальної операції» до екзистенційної боротьби. Після провалу кампанії восени 2022-го путін не став шукати вихід — він подвоїв зусилля. У вересні того ж року він оголосив про «анексію» чотирьох українських областей, не контролюючи їх повністю (і досі не контролює). Це ускладнило можливість завершити війну, адже тепер одна з ключових вимог москви — передача Києвом територій, які росія не змогла захопити силою.
Як і помилкова військова кампанія, провальна дипломатична ініціатива починається з нерозуміння реальності. Як путін у 2022 році, Трамп у січні 2025-го вважав, що зможе швидко завершити війну. путін був упевнений, що Київ упаде за кілька днів; Трамп запевняв, що закінчить війну «за 24 години». Але дуже швидко він зіткнувся з реальністю затяжного конфлікту. Попри те, що вимоги кремля були очевидними, Трамп вірив, що росії вистачить його плану: припинення вогню, контроль над окупованими територіями та заборона Україні вступати в НАТО.
Він був настільки впевнений у згоді путіна, що зробив Володимира Зеленського головною перешкодою на шляху до угоди. У лютому Трамп публічно заявив йому в Білому домі: «У тебе немає козирів». Коли Зеленський заперечив, США тимчасово зупинили всю військову та розвідувальну допомогу, щоб підкреслити свою позицію.
Зеленський погодився на припинення вогню — частково, щоб заспокоїти Трампа, частково для перепочинку. Але навіть після численних спроб зближення з боку адміністрації Трампа путін відмовився. Жодна з пропозицій — навіть відновлення ділових відносин із США — не справила враження.
Трамп погрожував посилити санкції, але не зробив цього — головного важеля США. Навесні делегації з росії й України зустрілися в Стамбулі, але домовилися лише про обмін полоненими. Росія залишилася при максималістських вимогах: передача територій, нейтралітет, роззброєння України.
ЧОМУ ПУТІН НЕ ЗДАЄТЬСЯ
У путіна є багато причин не погоджуватися на припинення вогню. По-перше, для нього Україна — головне питання. Його спадок, у його власному розумінні, залежить від того, чи буде Україна підконтрольна росії. Він також не вважає війну програною. Попри повільне просування, путін упевнений, що перевага сили зрештою забезпечить перемогу, а Україна виснажиться. Окрім того, він бачить нинішню лінію фронту як нестабільну: окуповані території економічно зруйновані й потребують контролю, а кордон із Україною треба буде щільно охороняти.
Провал у досягненні головних цілей війни означатиме поразку й викличе гнів націоналістичних сил, які путін вирощував роками. Поміркована еліта зітхне з полегшенням, але почне ставити питання: «Чи воно було того варте?» і сумніватися в лідерстві.
Є й інші причини не домовлятися: втрата обличчя перед Китаєм, Іраном, Північною Кореєю та країнами «глобальної більшості», які путін хоче вразити. А також — страх, що припинення вогню лише зміцнить НАТО. путін також не вірить у серйозні санкційні поступки — навіть якщо Трамп їх пообіцяє, ЄС і Велика Британія можуть не підтримати. І він сумнівається в обіцяних вигодах: західні інвестори не повернуться до зруйнованої економіки.
Інакше кажучи, ризики поразки переважують можливі вигоди. Якщо Трамп справді тиснув би на кремль — санкціями або військовою підтримкою України — можливо, реакція москви була б іншою. Але його відхід від підтримки Києва лише зміцнює віру путіна в перемогу.
ЯК УКРАЇНА ЧИНИТЬ ОПІР
Київ, зі свого боку, вважає, що досягнув межі поступок, на які готовий піти заради припинення вогню. Україна прийняла, що найближчим часом навряд чи поверне всі території, які зараз окуповані росією, і розуміє, що не зможе вступити до НАТО — хоч це й було б найкращою гарантією безпеки. Водночас уряд вірить, що утримує позиції і готовий залишатися у війні, якщо мирних угод немає. Росія досі не захопила міста, які минулого літа вважалися приреченими. Хоч вона і наступає з великою напругою, українські війська можуть змусити її дорого заплатити за кожен здобутий кілометр. Потрібно мобілізувати ще більше бійців, але ситуація далека від безнадійної, особливо з огляду на зростаючу підтримку Європи і посилення власної оборонної промисловості континенту, яка нині виробляє більшість необхідного на фронті.
Хоч темп війни прискорився останніми місяцями, росія поки не набрала достатньої швидкості, щоб переламати ситуацію. Вона робить ставку на масовані ракетні та дронові удари по українських містах, які завдають шкоди і болю — а також випробовують повітряні системи України. Але, як часто буває зі стратегічними бомбардуваннями, цілі громади адаптуються і справляються з випробуваннями. Українці пережили вже три зими в умовах енергетичного дефіциту і продовжують чинити опір. Вони знають, що їх чекає, якщо Москва захопить їхні землі.
Якщо війна має закінчитися перемовинами, путіна треба переконати не лише, що його політичні цілі нереальні, а й що провал угоди призведе до погіршення становища росії з часом. Нині це далеко не очевидно.
Що може змінити ситуацію? Москву має непокоїти зростаюча інтенсивність атак України по військових та економічних об’єктах у росії. Найяскравішим прикладом була операція «Павутиння» на початку червня — використання простих короткодіючих дронів для знищення понад десятка стратегічних бомбардувальників на авіабазах далеко від кордону. Це показало сміливість, винахідливість і технічні здібності українців. Такі удари принижують і порушують плани москви, але самі по собі не змушують її переглянути стратегію. Проте атаки на логістичні вузли, склади зброї та командні пункти справді допомагають.
З початку війни аналітики намагаються з’ясувати, коли одна зі сторін вичерпає найважливіші ресурси — бронетехніку, артилерію, снаряди, ракети, ППО тощо. В деяких районах запаси вже серйозно вичерпані. Для України наразі проблема не в боєприпасах, а в системах ППО. росія, здається, втратила здатність до маневрених операцій. Обидві сторони продовжують воювати за допомогою союзників і дедалі більше покладаються на дрони, бо власне масове виробництво дозволяє вважати їх менш «уразливими» і більш «витратними».
Найскладніше питання — людський ресурс. Для України це й досі серйозна проблема. Хоч кількість військових зростає (Зеленський каже про мобілізацію 27 тисяч щомісяця), у Києві досі не хочуть призивати 18-24-річних. Москва, незважаючи на великі втрати, знаходить, кому відправляти на фронт. Західні аналітики оцінюють загальні втрати росії у близько мільйона.
росія, схоже, має радянський підхід, що сягає імперських часів — кидати війська у штурм, сподіваючись, що хтось прорветься. Наприклад, стратегія зараз полягає в невеликих групах на баггі, велосипедах і пішки, які йдуть вперед, розуміючи, що більшість загине, але частина займе нові позиції.
Поки що кремль знаходить солдатів без загальної мобілізації завдяки системі великих та зростаючих грошових винагород. Оскільки більшість рекрутів із бідніших регіонів, війна має елемент перерозподілу. Військова машина росії — це свого роду видобувна галузь: поки є «ресурси», бізнес процвітає. Але запаси не безмежні, і вже є сумніви, скільки ще людей держава зможе «купити» і за якою ціною. Питання — чи не доведеться колись вдаватися до примусових заходів.
Це пов’язано із ширшою проблемою путіна: чи здатна російська економіка підтримувати такі військові витрати. Москва спростувала очікування Заходу, що санкції зруйнують економіку, і навіть пережила кілька років високого зростання. Це завдяки вмілій макроекономічній політиці, високим цінам на енергоносії, підтримці Китаю та інших клієнтів, а також «військовому буму» у виробництві. Але з кінця 2024 року з’явилися ознаки перегріву: дефіцит робочої сили, висока інфляція, високі відсоткові ставки, що стримують інвестиції. Початок 2025-го приніс падіння цін на нафту через уповільнення торгівлі, що ще більше тисне на бюджет росії.
ПОЗА ГЛУХИМ КУТОМ
Україна розпочала 2023 рік з надією, що зможе виграти війну контрнаступом. Коли це не вдалося, а Конгрес США відмовився голосувати за подальшу допомогу Києву, росія була оптимістично налаштована, що в 2024 році візьме гору. Москва тепер наполягає на своїй перемозі у довгостроковій перспективі. Вона точно не хоче, щоб її ворог думав інакше. Путін, ймовірно, досі вважає, що першою зламається Україна, але він завжди недооцінював стійкість і рішучість українців.
Можливо, переламний момент настане, коли москва усвідомить повну безглуздість цієї війни, а довгострокові економічні збитки для росії перевищать витрати на визнання неможливості досягнення політичних цілей. Можливо, майбутня операція України спричинить необхідну переоцінку.
Однак досвід цієї війни підкреслює, наскільки складно політичним лідерам визнавати поразку, коли їхні війська ще не були розгромлені, а компромісної угоди немає. Жодна зі сторін не має чіткої дороги до перемоги. Саме це означає «вічна війна». Невідомо, як вона закінчиться, і чи не стане мир лише приводом для росії нарощувати сили під прикриттям хиткого припинення вогню. Це залежатиме від подальших рішень.
Західні союзники України повинні бути реалістами щодо тривалості війни. Продовження стримування росії — це тиск на путіна, у якого так мало результатів після такої довгої й катастрофічної кампанії. Хоча важко уявити військову поразку росії, можливо уявити зміну на користь України. Якщо москва зрозуміє, що час не на її боці, можливо, це змусить її задуматися, чи не настав час визнати втрати.
