Чому путін (поки що) перемагає?

ПОЛІТИКА
25 лютого, 08:42
Чому путін (поки що) перемагає?
Фото: Facebook

Відповідь на питання вас здивує. Однак спершу слід пройтися по матчастині, а саме — підходах системно-рефлексивного управління.

Отже, ще у другій чверті XX-го сторіччя пріоритетною ідеологією, що використовувалася у СССР був марксизм, який пов'язувався із діалектичним матеріалізмом та матеріалістичним розумінням діалектики Ґеорґа Геґеля. У своїх роботах Карл Маркс спирався на філософський матеріалізм Людвиґа Файєрбаха.

Система пояснень зовнішньої реальності доповнювалася Фрідрихом Енґельсом та Владіміром Ульяновим-Лєніним, та була взята на озброєння Іосіфом Джугашвілі-Сталіним. Після смерті Сталіна почалася так звана «відлига».

Разом із цією відлигою різні активні homo sovieticus і, в тому числі науковці почали бурхливо розвивати свою діяльність. Ця діяльність полягала у власному погляді на марксизм і його інтерпретації, оскільки саме марксизм в його збоченому розумінні й складав усе мислення цих людей.

Одним із таких людей був педагог Ґєорґій Щєдровіцкій, якому на момент смерті Сталіна було 25 років. 1957 році Щєдровіцкій написав свою першу наукову статтю, а ще через 10 років почав організовувати навколо себе людей.

Із ними йому було цікаво спілкуватися про підходи до мислення і використання мислення для розвитку організаційної діяльності. Його навіть виключили із КПСС за те, що він підтримав окремих дисидентів-вчених.

Згодом спілкування між вченими та «співчуваючими» вилилося у Московський методологічний гурток, який став мега-успішним через його розгортання за допомогою масового проведення. Тобто так званих «організаційно-діяльнісних ігор», через які у 1970-1990-х роках пройшли десятки тисяч людей.

Для окремих учасників таких ігор вони стали майже наркотиком, оскільки вони були майже єдиною інтелектуальною розвагою в СССР. У 1960-х роках разом із Щєдровіцкім працював та намагався розбудовувати цю спільноту совєцький вчений Владімір Лєфєвр.

На певному етапі вони розійшлися, оскільки Лєфєвр хотів розвивати тему рефлексивного управління, в якому провідна роль відводилася суб'єкту діяльності. А Щедровицкому — цікаво вивчати та розглядати діяльність як таку, без фокусування на суб'єкт.

Надалі Лєфєвр виїхав у США і став автором ряду праць, завдяки яким ми зараз розуміємо суть рефлексивного управління. Щєдровіцкій залишився єдиним провідником діяльнісного підходу у СССР та створив мало не релігію своїх підходів.

Згодом його діяльність продовжив син — Пьотр Щєдровіцкій, чиїм знайомим виявився... Сєргєй (Ізраїтель) Кірієнко і був одним із парафіян цієї секти. Тривалий період Щєдровіцкій-молодший та Кірієнко працювали разом.

Спочатку політична платформа на засадах методології була використана для створення програми політичної партії «Союз правих сил», до якого входили той таки Кірієнко, Боріс Нємцов, Іріна Хакамада та Анатолій Чубайс. Фактично, пропозиції Щєдровіцкого-молодшого для російської діаспори за кордоном стали зовнішньополітичною платформою для цієї партії, просуваючи тези, так званого «русскаго міра».

Надалі Пьотр Щєдровіцкій працював із Кірієнком у Приволзькому федеральному окрузі, а потім в корпорації «Росатом». Саму методологію та напрацювання Щєдровіцкого не можна вважати будь-яким інструментом російської влади у 2004-2022 роках.

Однак, ці інструменти багато в чому змінювалися і перекручувалися. У результаті, будучи, фактично, похідними від наукових розробок Лєфєвра, про які ми знаємо, інструменти методології Щєдровіцкого наклалися на профашистські підходи російського філософа Івана Ільїна та його послідовників, до яких, за певних обставин, можна віднести й Алєксандра Дугіна.

Таким чином, сформована неофашистська ідеологія путінського режиму, отримала у своє розпорядження потужний методологічний апарат втілення цієї ідеології у життя, шляхом організаційно-діяльнісної та проєктної роботи. Її важливі аспекти втілювалися і Владіславом Сурковим, і Кірієнком, і Антоном Вайно, — людьми, які, фактично, відповідали за політично-ідеологічну платформу дії путінського режиму.

Важливою часткою методологічного підходу та його дисципліни мислення було те, що ідея, фактично, відділялася від діяльності, а діяльність ставала лише інструментом того, як суб'єкт управління намагався форматувати свої уявлення про реальність у відповідність до поставленої перед собою мети. До певної міри, це була практика метамодерну до появи самого метамодерну.

Хоча, з іншого боку, така невіддільна частина ліберально-демократичного устрою як свобода слова так само може вважатися одним з інструментів метамодерну. Оскільки, кожна людина має право на вираження своєї думки, навіть якщо ця думка не має нічого спільного із реальністю.

Зауважимо, що і ганебна західна практика «cancel culture» не має принципових відмінностей від, так званого «русскаго міра». І в одній, і в іншій парадигмі, право вирішувати справжній вигляд реальності віддається умовному «пролетаріату», або якійсь умовній групі людей.

Ця ж група людей приймає ексклюзивне рішення щодо «добра» і «зла», та, відповідно, транслює це рішення у конкретну діяльність, що само по собі вже створює нову реальність — відмінну від базової. І, умовна свобода слова, не тільки дозволяє це, а прямо це підтримує і заохочує.

Нещодавно один шведський аналітик заявив, що «демократія має дозволяти людям помилятися і навіть брехати, щоби забезпечувати своє функціонування». Проте постає питання: «А для чого тоді існує так звана, «боротьба з дезінформацією», якщо розповсюдження брехні (дезінформації) є одним з основоположних аспектів функціонування демократії?».

Так чи інакше, на мій погляд, саме діяльність у сфері «протидії дезінформації» наочно показує, наскільки успішним був і залишається підхід Щєдровіцкого-Лєфєвра, який ми можемо називати «рефлексивне управління», або «рефлексивний контроль». У рефлексивному управлінні вкрай важливими є два ключові аспекти:

  1. Поставити об'єкт управління в реактивну позицію, змусити реагувати. При чому, якою саме буде ця реакція — не так важливо. Важливо, що об'єкт, реагуючи, по своїй волі вступає у суб'єктно-об'єктний зв'язок з тим, хто управляє (контролює).
  2. Змусити об'єкт управління залишатися в контексті тієї реальності, яка ідеологічно нав'язана суб'єктом управління.
Таким чином, просто продовжуючи діяльність під назвою «протидія дезінформації» ми постійно виконуємо дві вищевказані умови й залишаємося в об'єктній позиції щодо РФ.

Найважливішим здобутком РФ у цій діяльності із розповсюдження рефлексивного управління є вкрай ефективне використання основної безпекової парадигми Заходу, яку називають «ескалація-деескалація». У цьому контексті використовують також термін «deterrance» (у перекладі не дослівно: «стримування»).

Згідно з цією парадигмою, ваш опонент має оцінити несприятливі наслідки для себе у разі прийняття ним рішення про ескалацію насильства, і відмовитися від такої ескалації, розуміючи, що наслідки будуть негативними. Однак за минулі 10 років, використовуючи цю парадигму, Захід посилає абсолютно протилежні сигнали своєму опоненту.

Реакція на окупацію Криму, на воєнні злочини в Сирії, на захоплення половини Африки, на повномасштабне вторгнення в Україну... Всі ці випадки говорять про те, що путін і його режим готові до максимально несприятливих наслідків щодо себе.

При цьому, вони постійно транслюють можливість застосування екстремально можливого насильства — ядерних ударів, — до якого західні суспільства не готові. У результаті, цю гру путін виграє із легкістю.

Адже пропонована Заходом реальність щодо росії його влаштовує. Натомість пропонована Кремлем реальність щодо Заходу — дуже страшить Захід, оскільки є неприйнятною.

«Мы все попадём в рай, а они — просто сдохнут», — ця формула, висловлена путіним на засіданні Валдайського клубу добре символізує той факт, що тоталітарний режим може прийняти реальність наскільки завгодно погану. А покірний народ, що живе у цій парадигмі, приймає її як, не тільки невідворотну, але й бажану.

Західне суспільство, базоване на людинолюбстві та пріоритеті матеріального над ідеологічним (попри усі ці заламування рук щодо «цінностей») — психологічно втратило готовність протистояти путіну. Єдиним, що відділяє Західну цивілізацію від падіння є Україна та українці.

Українці, через феномен своєї живучості та навичок виживання, — готові прийняти ту реальність, яка пропонується, але зробити так, щоби максимально ефективно до неї пристосуватися. Проблемою залишається те, що ми нікому не пропонуємо своє бачення реальності...

Спроможностей протистояти пропозиціям реальності від путінського режиму у нас немає. Пропозиції реальності від Заходу нас не влаштовують.

Адже попри рух до ЄС і НАТО ми чітко розуміємо, що якби ми поводили себе як Захід — ми б уже давно були мертві. На жаль, виходу у ситуації, що склалася я не бачу, оскільки нам потрібно:

  • або змінити парадигму Заходу (а у нас для цього немає спроможностей);
  • або запропонувати свою реальність (а у нас для цього немає спроможностей).

Для мене особисто це означає, що поточна ситуація збережеться на невизначену кількість часу, доки:

  • або ми усі не помремо;
  • або не помре путінське політбюро.
І третього, як відомо, не дано.
Автор : Дмитро Золотухін
Читайте також:
Війна
Відповідь вам не сподобається. Проте дати її хтось та й мусить, аби кривавий Чин наших полеглих Героїв не був марним!
18 квітня, 13:36
Війна
Боротьба української протиповітряної/протиракетної оборони за контроль над небом показує ризики для єврейської держави. Агресор випробовує.
17 квітня, 19:57
Політика
Мало іноземців знають росію так добре, як досвідчений український розвідник Олександр Литвиненко. Замолоду він навчався у Москві.
17 квітня, 13:34
Політика
У позаамериканському інформаційному просторі панує шкідлива думка, мовляв, Конґрес хоче припинити підтримку України. Але правда складніша.
16 квітня, 07:01
Політика
Експерт попередив про незворотний процес в Україні
15 квітня, 10:27
Війна
Окупанти можуть спробувати штурмувати Харків
13 квітня, 18:39