Чому в Україні все так погано насправді?

У реальності аби змінити якість державного управління Україною, треба осягнути не політичні памфлети, що мобілізують на ґрунті загальнодоступних емоцій. Передусім треба знати принципи роботи бюрократії.

Лише з урахуванням і творчим поводженням з ними може прийти спроможність створити великий масштаб змін, що матимуть реальний, а не ілюзорний наслідок. Закони скасовуються і переписуються – бюрократичні інструкції тримаються десятиліттями.

Бюрократія це державний інститут, який єдиний у повній мірі постійно представляє державу, бо не є змінюваним автоматично, а лише поступово. У широкому сенсі бюрократичними є увесь сегмент державного управління, муніципальне управління, а ще армія, поліція і деякі інші структури.

У політичній системі завжди існує диспропорція – найбільшу медійну увагу та емоційну прив'язку мають саме політичні проекти та лідери. Через них вони обираються на виборах, або ж програють їх.

Так чи інакше, утримання емоційного контакту з широкою масою уже само по собі невід'ємний атрибут політики. Тим часом найбільшу функціональність несуть не політичні проекти, а саме бюрократичні утворення.

Банально за обсягом зануреності у сфери, які вони опікуються: спеціалізація і зануреність у певну сферу бюрократичного міністерства завжди більша за політичний інтерес до підзвітної сфери. Класик соціології Макс Вебер ще 100 років назад із докладними культурно-історичними аргументами чітко виклав роль і функцію бюрократії:

• По-перше, це управління на професійній основі (тобто, існує як правило освітній та фаховий ценз), бо всім людям, які продовжують використовувати слово "професійний" у значенні "якісний" – тлумачте, так як пишу я, а не так як вам здається.
• По-друге, управління високоспеціалізоване – фахівців розбивають на гілки, а гілки на інші гілки й змішувати гілки – зась, це вам не парламент з політиками де всі вкупі.
• По-третє, висока нормативізація діяльності: у міністерстві на вас навалять кучу паперу і інструкцій, які важко обійти.

У політичній партії скоріше за все дадуть пару печаток і скажуть: «Крутись як умієш». У цьому різниця між політикою і бюрократією, і розмивати її в одну чи іншу сторону означає хромати на одну чи іншу ногу.

Попри розлогу дискусію про «Ми наведемо лад в країні» та «Покажемо як треба управляти» – у реальному матеріалі, управляє бюрократія, а не політикум. Політикум це механізм суспільної легітимації рішень для стабілізації системи, а не їх вироблення і втілення, хоча час від часу бувають виключення що носять характер виключень.

Загалом же бюрократія це інститут що носить антиполітичний характер. Тобто, конфліктна логіка там існує значно рідше і не так легальна, як це прийнято в політиці.

Звикніть читати слово "політика" як "конфлікт" – так вчив нас дідо Карл Шмітт, і ще ні разу не помилився (окрім свого вступу у NSDAP). Звикніть читати "бюрократія" як "нейтралітет" і "формальність".

Політика живе з того, що може бути політизованим – тобто, що може мати такий емоційний відгук, який дає механіку для створення суспільної мобілізації на основі конфлікту. З кимось проти чогось – логіка політики.

Себто, захоплює вона "самий вершечок" управління, і має повноважень насправді – якраз на той вершечок. Реальні механіки, які впливають на якість життя людей в більшості знаходяться не в кабінетах обраних політиків (до яких увага найбільша і з яких "найбільше питають"), а в кабінетах бюрократичних установ.

Там, до речі, існує розмивання відповідальності як формальна ознака, не як проблема, а саме як формальна ознака. У широкому сенсі бюрократ оперує з правовими, а не з політичними реаліями.

Він (бюрократ – прим. ред.) не знаходиться під дією принципу індемнітету. Тобто, права не відповідати за політичні рішення, яке є у політиків законодавчої гілки).

Головна причина такої кількості внутрішніх погоджень і документів, з якими асоціюють бюрократію – бажання уберегтися від ризику сісти за грати при певних непонятках, які існують над кожним держслужбовцем. Тепер до важливого...

Значна частина нашого думання про ефективні шляхи розвитку суспільства завжди базуються на ідеях "зламання бюрократії". Передусім тому, що політика живе паразитуючи на цій ідеї (постійна конфліктність як стиль), у неї вкладається емоційний ресурс.

Бюрократія не обирається (і не може обиратися) на виборах, а отже такого емоційного ресурсу у відповідь майже ніколи не здатна мобілізувати та захистити свою логіку. Дійсно, навіщо захищати незрозумілі нікому окрім співробітників міністерства інструкції та підходи?

Ідея що все державне управління має бути зрозумілим народові заслуговує висміювання. Люди, які ходять на постійну роботу ледве встигають за тим, аби розібратися з політикою, не те що з державним управлінням, до якого мають мало стосунку.

"Ламання бюрократії" в реальності означає те, що функції просто нікому буде виконувати. Можна суттєво погіршити життя бюрократам: приміром, змусити чиновника у райдержадміністрації декларуватися.

Питання, навіщо комусь у здоровому розумі при цьому працювати чиновником РДА із зарплатнею охоронця в "АТБ" нікого не хвилює. Бюрократія не має інструментів свого політичного захисту: лише апаратний саботаж та італійський страйк.

Головна проблема, чому ніякі зміни не можуть бути швидко втілені: бюрократія передбачає, що вони будуть узгоджені з усіма правовими реаліями. Чітко і красиво виписані.

Тому, якість писання законів і інших паперів значно більше відіграє ролі в житті державі, ніж їх абсолютно уявний "етичний зміст" і "висока соціальна функція", яку вони нібито несуть. Багато речей ухвалених в Україні так ніколи і не втілилися, бо були написані (перепрошуємо на слові) через сраку.

Друге питання – про ефективність бюрократії. Всі ми хочемо "швидше вище і сильніше", але по факту "пропускна спроможність" наших відомств низька; передусім, через низьку якість кадрів.

І щось дуже мало я бачу однолітків, які тягнуться на державну службу. Просто тому, що це клоака де тобі душать мозок, платять копійки, ти мусиш декларуватися, а в разі чого не тогось – можеш сісти за грати, бо всі кошти якими ти оперуєш державні.

«Так і треба!», – скаже мудрий обиватель. Але він там же потім і додасть: «Я на держслужбу не піду», «Я тримаю приватний фронт», «Мене мама не для держслужби народила».

У підсумку із дулею у кишені, наша бюрократія переповнена людьми низької кваліфікації та слабких творчих здібностей і малої ініціативи. Бо усі інші "знайшли краще місце".

Не буде ніяких "економічних стрибків" і інших нюансів без суттєвого зростання якості української бюрократії. Нас досить хибно привчили, що Захід багатий тому, що там "мінімум бюрократії".

А насправді ж тому, що його державне управління якісно і сильно інституалізоване. Його (умовно колективний Захід – прим. ред.) не дуже хитає вітром від кожного політичного рішення.

Поки не з'явиться інше, більш забезпечене покоління українських державних управлінців, ніякі вибори ні до чого не будуть призводити. Тим, для кого цей текст здався дуже складним і ні про що – наперед перепрошую за сувору дійсність.