«Душа належить людству і епохам». До ювілею Ліни Василівни Костенко
Небагато є сьогодні в Україні особистостей, перед якими б так заклякли і журналісти, й політики, і вся українська спільнота. Але таких особистостей і не може бути багато. Це та, вже майже міфічна порода аристократів духу або ж моральних авторитетів, беззаперечність позиції яких не порушується часом, простором, а тим більше «актуальними вітрами» - чи то політичними чи будь-якими іншими, яким зовсім не лестить увага телекамер і слова яких моментально набувають історичного значення.
Ліна Василівна Костенко народилася в 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про «балетну школу» замінованого поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.
Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педінституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчила 1956р. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я серед визначних майстрів української поезії.
Книги Ліни Василівни «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали не буденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток.
Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час її вірші практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим до сьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який вона в 1987p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка.
На початку 60-х Ліна Василівна брала участь у літературних вечорах Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961 піддавалася критиці. За „аполітичність“, був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Костенко „Дорогою вітрів“. 8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба в дусі погромної березневої зустрічі Михайла Хрущова з діячами літератури й мистецтва („Ми проти мирного співіснування в сфері ідеології“) сказав: „Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко“. Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.
1963 з друку знімають книжку віршів „Зоряний інтеґрал“, книжка „Княжа гора“ знята з верстки. Фільм за сценарієм Ліни Василівни і Аркадія Добровольського „Перевірте свої годинники“ — про українських поетів, які загинули на війні, знятий у 1964, - на екрани не вийшов. Він був так перероблений під назвою „Хто повернеться — долюбить“, що Ліна Костенко відмовилася від авторства.
У ці роки вірші Ліни Василівни публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і тільки зрідка в Україні. Її вірші ходять у самвидаві.
1965 Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М.Осадчим і М.Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями Ліна Василівна кинула їм квіти. Разом з Іваном Драчем звернулася до редакції журналу „Жовтень“ (тепер „Дзвін“) і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали до суду клопотання з проханням передати на поруки Б.Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення. У Спілці письменників України в травні 1966, де таврували „націоналістичних відщепенців“, частина молоді влаштувала овацію Ліні Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І.Світличного, П.Заливаху, М.Косіва і Б.Гориня.
1968 року вона пише листи на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті „Літературна Україна“. Після цього ім’я Ліни Костенко в радянській пресі не згадується. „Пасаж мовчання“ стає повним. Поетеса працює „в шухляду“, проявляючи твердість і безкомпромісність: жодного слова на славу КПРС чи Леніна вона не написала.
1973 року Ліна Костенко потрапила в „чорні списки“, складені секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Тільки в 1977, після відходу В.Маланчука, виходить збірка віршів „Над берегами вічної ріки“ і в 1979, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах "Маруся Чурай", що пролежав без руху 6 років. Роман приніс письменниці справді всенародну славу. Виходять збірки віршів „Сад нетанучих скульптур“ (1987), книга для дітей „Бузиновий цар“ (1987) „Вибране“ (1989).
Зараз легендарна українська письменниця Живе та працює в Києві. Має двох дітей.
Варвара Самохіна