Індія: Блискучий фасад і гнилі палі
Найбільша демократія чи найбільший балаган? Темний бік сучасної Індії.
Якщо хочеш зрозуміти сучасну Індію, забудь усе, що тобі показували в кіно. Забудь про «Їж, молися, кохай», йогів, що ширяють у нірвані, та мудрість тисячоліть. Усе це — експортний товар, гарна обгортка для туристів і розчарованих офісних працівників із Заходу.
Справжня Індія — це гігантський перегрітий соціальний реактор, що вібрує від напруги й за всіма законами фізики та логіки давно мав би вибухнути, але чомусь продовжує працювати на чистому, нерозбавленому хаосі.
Почнемо з головного міфу — «зростаюча економічна наддержава».
Так, у Мумбаї та Бангалорі є хмарочоси, де працюють айтішники, що обслуговують пів світу. Вони — вітрина.
Але варто відійти від цієї вітрини на п’ятсот метрів — і ти провалюєшся в іншу реальність. У реальність нетрів, де мільйони людей живуть у таких умовах, від яких би здригнувся навіть середньовічний селянин.
Економічне зростання?
Для кого? Для жменьки мільярдерів, чиї статки зростають швидше, ніж гори сміття на околицях Делі? Для середнього класу, який загруз у нескінченній гонитві за кредитним айфоном і іпотекою на квартиру в бетонному «людиннику» з вічно відключеною водою?
Для сотень мільйонів селян і робітників це «зростання» — просто звук із телевізора. Їхня реальність — це боргова яма, отруєна пестицидами земля й діти, що їдуть у міста, аби стати безправною робочою силою на будівництвах того самого «світлого майбутнього».
Весь цей хайтек-фасад стоїть на фундаменті феодальної бідності.
Другий стовп цього театру абсурду — «найбільша демократія у світі». Звучить гордо. А насправді — це найбільший і найгучніший політичний балаган на планеті.
Вибори тут — не змагання ідей, а ярмарок популізму, де голоси купують за пляшку алкоголю, мішок рису чи обіцянку звести ще один храм на місці чергової мечеті.
Політика — це не служіння народу, а сімейний бізнес, де місця передаються у спадок, а корупція — не порок, а мастило, без якого не працює жоден державний механізм.
Бюрократія — окремий шедевр. Це Левіафан, створений для перемелювання людських доль.
Щоб отримати просту довідку, потрібні тижні, десятки підписів і, звісно ж, «бакшиш» на кожному етапі. Ця система не служить громадянину, вона ним живиться.
І на цьому тлі процвітає націоналізм, замішаний на релігії, — найсильніший наркотик для бідних. Коли в тебе немає нормальної роботи, медицини й майбутнього, тобі пропонують велику ідею та образ ворога. І це працює безвідмовно.
А як же духовність? Та сама, за якою їдуть шукачі просвітлення?
О, це найуспішніший комерційний проєкт Індії. «Священна» річка Ганг — це стічна канава, де змішуються промислові відходи, фекалії, попіл від кремацій і сліпа віра мільйонів.
Гуру — це CEO багатомільйонних корпорацій із чудовим маркетингом. Давні практики перетворилися на фітнес-програми для багатих. Сама релігія зі шляху до самопізнання стала інструментом політичної боротьби й соціального контролю.
Звісно, є й кастова система. Формально її немає. Неофіційно — вона пронизує все.
Вона в шлюбних оголошеннях, у політичних альянсах, у прийомі на роботу. Ти можеш бути генієм програмування, але якщо ти з «неправильної» касти, твоя стеля буде значно нижчою.
Це програмний код, вшитий у підсвідомість суспільства, який не здатні видалити жодні закони.
Що ж утримує цю конструкцію разом? Парадокс. Її утримує те, що мало б її зруйнувати.
Неймовірна здатність індійців виживати у нестерпних умовах. Те, що вони називають «джугаад» — мистецтво імпровізації, уміння полагодити що завгодно за допомогою палиці й мотузки.
Уся країна — це один великий «джугаад». Економіка, інфраструктура, соціальні відносини — усе тримається на чесному слові, тимчасових латках і якійсь ірраціональній вірі в те, що завтра буде... ну, приблизно як сьогодні, але, можливо, трошки краще.
Тож так, сучасна Індія — це заворожливе видовище. Це місце, де давні ритуали сусідять із QR-кодами, ядерні ракети — з воловими упряжками, а неймовірна розкіш — із жахливою бідністю на тій самій вулиці.
Це не зірка, що сходить. Це киплячий казан, у якому вариться щось неймовірне.
І дивитися на це можна або з жахом, або з дуже цинічною усмішкою. Третього не дано.
