Інтелектуали не можуть бути відірваними від загальних тенденцій
Нині мало хто зберігає холодну голову і тверезе мислення у вирі подій. Однак слід розуміти, що без цього важко лишатися людиною.
Україна була 300 років у складі російської імперії і за цей час багато письменників українських писали. Так, російською мовою, бо українською не видавали, була пряма заборона.
Тож той, хто хотів щось писати, — змушений був писати в межах та рамках імперії. Цілий інститут цензорів був для цього, а які може і писали українською, то ми про них і не знаємо, бо ж не друкували.
Одиниці видали свої твори українською і це чудо. Це виключення та дійсно генії, як от «Кобзар» видали коштом приватного бізнесмена Симиренка, наприклад, а Котляревський видав ще до заборони (та й сам він був на імперській службі, до речі).
Ну, не було тоді героїчних повстанців і полум'яних бандерівців, не було літератури спротиву й антиімперських письменників. Звідки було їм взятися, га?
Вся еліта козацька стала російськими дворянами й вписалася в імперську ієрархію. Духовенство і все-все-все, а українські мислителі, філософи та творці — всі були вписані в імперські дискурси й імперське життя: від Прокоповича до Сковороди!
Формування націй тільки розпочалося в Європі після «весни народів», але процес цей довгий і нерівномірний. Не можна із сучасними мірками та уявленнями підходити до тих часів!
Був час, коли у Києві тільки 5 родин інтелігенції були україномовними, а інших були тисячі. Та і зовсім недавно, ще при совдепії ми всі були піонерами й комсомольцями.
Он Тичина і Павличко із Рильським про совєцьку владу писали ще, а Нестайко писав про дружбу народів і совєцьку армію. Ільченко у своєму «Козаку Мамаю» про братній «русскій народ», не кажу про Довженка.
Це ж зовсім недавно було! А в ті часи вимагати від тодішніх письменників різкої націоналістичної позиції геть не випадало, бо ще час не прийшов і нація навіть не формувалася, хоча б істориків почитайте якихось чи шо.
То що всіх геть? — Дурня повна. Ставити питання тодішнім письменникам: «Чого ти, падла, в танку не згорів?!», — абсолютна бездумна нісенітниця.
Так само як питати: «А чому цей покидьок не боровся за вільну незалежну Україну?!», — у князя Мстислава Чернігівського. Це ж аналогічна бздура, погодьтеся.
Українська нація сформувалася вже аж наприкінці XIX сторіччя, і дозріла до усвідомлення своєї держави. Як і багато інших європейських націй, наприклад, італійці.
До речі «русская нація» так і не склалася дотепер. Народ український був, але для усвідомлення його як нації потрібний був довгий час, це ж не робиться за бажанням однієї людини чи партії, і не з помахом руки.
Це має визріти, перебродити й перемогти у мізках, а до того всі живуть як жили; і письменники теж. Процес цей іде постійно і не зупиняється, навіть зараз не завершений, — он вибори це добре показали.
Перед тим, як докоряти тодішнім письменникам, подивіться на себе теперішніх! Звичайно антиукраїнські та шовіністичні твори нам не підходять, а решта?
З усього масиву культури вибираємо виключно те, що нам зараз підходить, у цей момент, а все решта — вороги та сміття? Замість повернути до своєї культури, перекласти та мати свої діаманти, то викидати й топтати?
Клепку треба мати в голові! Це зараз уже є альтернатива і вибір кому служити своєю творчістю: Україні чи імперії, — і зараз чітко видно хто ворог.
Та й самі творці обирають сторону: тікають до московщини чи навпаки захищають Україну; тут все ясно. Звісно, можна вже міряти сучасними поглядами, бо є нація і є держава Україна, — не так давно, до речі.
Але розсварюватися нам між собою через — це точно не можна. Головна ж системна помилка: підходити до давніх діячів із сьогоднішніми мірками, бо те, що у ті часи було нормальним і прийнятним, зараз не нормальне і не прийнятне.
Часи змінилися, зараз би вони вчиняли інакше. І ви у той час теж були б не активними борцями, а, скоріше за все, були б такими собі сумирними гречкосіями.
Дивлячись хроніку у кіно, або читаючи газети, був переконаний, що все людство бореться із клятими американськими імперіалістами. І що всі «капіталістичні» країни переповнені голодними безхатченками, безробітними та знедоленими, які мріють про звільнення.
Ми з друзями рахували скільки країн і людей «за нас», а скільки «проти». Суперечки були тільки за Індію, бо ми не могли вирішити сто мільйонів індусів встануть за «савєцкій союз» чи за британських капіталістів із сигарами в зубах.
Це було так недавно і зараз я так не думаю. Треба було прожити шматок життя, навчитися думати та аналізувати, чого і вам, шановні читачі, люб'язно раджу.
