Коли ми втрачаємо співчуття?
Місис Джамбо любила свого сина-слоненя всім серцем. Їй було байдуже, що його вуха виростають велетенськими, адже зовнішність не головне...
Днями довелося розмірковувати про долю мультиплікаційного персонажа, на ім'я Дамбо. А саме, — про сцену, де люди замикають маму слоненяти, називаючи її «шаленою» твариною, просто тому, що вона хотіла захистити своє дитинча.
Підступні особи з мандрівного цирку цілеспрямовано роз'єднали їх, а маленький Дамбо просто хотів бути поруч із мамою. Це ж так природно, бажати родинного затишку і сімейного щастя у колі своїх.
Пам'ятаю, як сильно ця сцена поранила мене у дитинстві. Я відчувала це і так само знала, що це неправильно, але потім усе частіше запитувала себе:
У дитинстві ми бачимо страждання та переживаємо, хоч і не питаємо, «просто це так» або ж хтось цього заслуговує. Ми не думаємо про гроші, традиції чи промисловість, щобільше, просто відчуваємо, плачемо, коли тваринам завдають болю.
Ми сердимося й гніваємося, коли щось відбувається несправедливо, а потім поступово суспільство каже нам зупинитися й прийняти неминучу дійсність. Ми чуємо: «Таке життя... Не будь таким чутливим. Тварини тут для нас просто засіб».
Нам кажуть брати речі, які ми колись вважали неправильними, але що, якщо ця дитяча емпатія була слабкістю? Що, якщо це була правда до того, як світ спробував змусити нас забути?
Отже, хочеться питатися — коли, на вашу думку, ми втрачаємо співчуття і чому? І тим, хто ніколи не дозволяв суспільству заглушувати своє співчуття — тим, хто відстоював те, у що вірив, навіть коли світ казав їм не робити цього — варто захоплюватися.
Ви весь цей час боролися за те, що правильно, а решта із нас просто наздоганяє. Можливо, нам не потрібно «виростати» із турботи, потенційно нам просто потрібно знову у неї врости.
