Часи вишиваних сорочок, свити й горілки минули!..

Яку помилку у комунікації із власним народом не можна робити — так це сіяти ненависть до тилу, бувши військовиком. Кожен українець — невіддільна частина українського національного організму.

Проте так сталося, що понад 30 років ніхто не займався їх вихованням.  Націоналістична ідеологія була зненавиджена більшу частину цього періоду, з умовного відновлення української державної самостійності.

З телевізора та великих ЗМІ, у «масовій культурі», пропагувався споживацький триб життя, постмодерне сибаритство, малоросіянство, пацифізм й інше усіляке лайно. А тепер із цих людей, які впродовж декількох поколінь у такому просторі зростали, вимагати покірної поведінки, ніби вони всі поголовно націоналісти, — як мінімум, дивно.

Національна солідарність, у тому числі стосовно оборони України, можлива лише за умови наявності націоналістичного виховання. І це вкрай необхідна річ в умовах такої війни.

А що ми бачимо на прикладі прихильників ЛҐБТ-руху із КМДА, керівництва Києво-Могилянської академії та інших діячів ліберального та ультралівого табору? Вони впроваджують абсолютно ворожі лівацькі, антинаціоналістичні, протиукраїнські ідеї.

Ненавидіти або зневажати ухилянтів чи тих, хто досі не в армії й потрапляє до неї поза власним бажанням — від цього нас має відвадити відчуття любові до нації. А ще, — співчуття, що має бути однією із прикмет тої самої національної солідарності.

Повірте, цих людей можна перевчити, перелаштувати, перевиховати. Вони все ті ж самі українці, тільки невиховані; вони не розуміють і не знають, і тому так несолідарно поводяться.

У тому і полягає місія націоналістів: виховати народ, перетопити його у націю, навчити, показати приклад, вести за собою. Інша справа — достойні ненависті ті, хто повчає народ на хворобливий лад, хто сіє ідеї, які призводять до виродження націй, до їх занепаду, до ослаблення національного організму.