Краєзнавець Борис Тристанов: «23 вересня – день повторної окупації, а не "визволення" Полтави»

З року у рік полтавці відзначають День міста 23 вересня. Для багатьох ця дата – черговий привід "культурно" відпочити.

Однак мало хто знає, що осіннє свято запровадив колишній міський голова Анатолій Кукоба у часи президентства Леоніда Кучми, який відновлював традицію шанування совєцьких "визволителів". До того День міста відзначали 12 липня, у зв'язку з першою письмовою згадкою Полтави у 1174 році на сторінках Іпатіївського літопису. 

Аби розібратися у всіх тонкощах ситуації, "Останній Бастіон" звернувся по коментар до краєзнавця й автора сайту "Історія Полтави" Бориса Тристанова. Він розповів, чи можливо декомунізувати вказане свято, плекаючи серед полтавців українські національні, а не чужі традиції.

- В Україні 9-й рік триває війна і 8-й рік ми намагаємося декомунізувати власну топоніміку, але вдається не дуже. Як гадаєте, проблема у людях, котрі не хочуть нічого змінювати у собі й довкола, проте бажають тільки бути сторонніми спостерігачами, яким подавай усе й одразу?

- У перейменуванні вулиць, як і у будь-якій царині діяльності, повинна бути системність. Я б звернув увагу на досвід Литви, про який в одній з передач на ТБ розповідав її представник. Там, в загальних рисах, між пропозицією перейменування і прийняттям остаточного рішення проходить 2 роки. За цей час збирається інформація, проводяться наукові дослідження, точаться дискусії.

Власне у процесі може взяти участь будь-хто, якщо він має неспростовні докази "за" чи "проти". І врешті-решт остаточне рішення приймають наукові організації, а не політики. Що є запорукою прийняття виважених рішень і страхує від помилок. Але ця система запроваджена Законом, якого всі дотримуються.

- Чому після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року урочистості до Дня міста у Полтаві святкують 23 вересня? Хіба це не викликає певний дисонанс коли совєцький спадок "визволення" продовжує панувати у свідомості полтавців?

- Річ у тім, що системних досліджень і обговорень теми "визволення" за роки незалежності не було. А без цього про зміну свідомості немає сенсу навіть говорити. Я б розглядав "визволення" як чергову окупацію. Адже неможливо казати про визволення, якщо визволених вважали зрадниками та відразу після визволення почали знищувати. Слідом за військами, які наступали до визволених населених пунктів заходили польові військкомати, які мобілізовували всіх, кому виповнилося 18 років.

Мобілізованих практично відразу без будь-якої підготовки, а іноді навіть без переодягання, кидали у бій, прирікаючи на загибель. Якщо будь-хто передивиться "Книгу пам'яті Полтавської області", то знайде тисячі таких записів: «Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Загинув: вр./жт./лсп. 1943 р.». Це означає, що тисячі мешканців Полтавщини були мобілізовані у другій половині вересня 1943 року й у вересні-листопаді того ж таки 1943 року зникли безвісти. Їх кинули на форсування Дніпра й у ньому по суті втопили.

Я вже не кажу про діяльність "Смерша" на визволених територіях, а це також тисячі розстріляних і засуджених за співпрацю з німцями. А ті, хто залишився живим після звільнення до 1991 року змушені були в анкетах відповідати на запитання: «Были ли Вы или Ваши родственники на временно оккупированной территории».

І позитивна відповідь перекривала шлях до опанування багатьох професій. Бо визволених і через 48 років після звільнення вважали зрадниками. А отже 23 вересня повинно бути не святом, а днем Пам'яті про загиблих і вбитих.

- Чи може ініціативна громадськість разом із науковцями посприяти перенесенню Дня міста на іншу дату без прив'язки до минулого, пов'язаного з окупантами? Ви, як історик, яким бачите ситуацію?

- Безсумнівно може. Але для цього повинен бути запит на вивчення історії та наслідків "звільнення". У мене великі сумніви, що такий запит надійде від тих, хто сьогодні уособлює українську державу. Я б не сподівався на такий запит і від Українського інституту національної пам'яті. Адже збереження пам'яті про загиблих у часи Другої світової війни не входить до завдань інституту.

Це, як на мене, є повною маячнею, але це саме так. До цього можна додати, що у 2005-2006 роках були ліквідовані обласні редколегії "Книги Пам'яті". А отже, на мою думку, ініціаторами запиту могли б стати незалежні ЗМІ. Щодо святкування Дня міста, то було б цілком логічно визначити таким днем, наприклад, третю суботу чи неділю серпня.

- Полтаву часто іменують "духовною столицею" України. Та чи заслуговує наше місто на такий поважний статус, враховуючи, що її вулиці до тепер названі на честь чужинців: більшовицького генерала Ватутіна і співця імперської величі Московії Пушкіна?

- А в Україні з дотриманням Законів є проблеми. Хоча будь-який Закон, за великим рахунком, має бути суспільним договором, яким встановлюються рівні права та обов’язки всіх членів суспільства. І доти, доки хоча б у більшості випадків така рівність не буде захищена державою, переважна більшість громадян буде сторонніми спостерігачами.

Ну навіщо витрачати свій час на пошук аргументів "за" чи "проти", якщо ви точно знаєте, що вони будуть проігноровані або враховані тільки за умови, що вони сподобаються якомусь можновладцю. І навіть у цьому випадку наведені аргументи можуть бути проігноровані, якщо вони не сподобаються потрібному для можновладця знайомому.

- І останнє: сфера гуманітарної політики – завше болюча і чутлива, тому її використовують під час виборів різні популісти. Як гадаєте, чи можна досягти суспільного консенсусу/балансу у питаннях історії та культури хоча б у рамках одного населеного пункту як Полтава?

- Я, чесно кажучи, не вірю, що найближчим часом як в Україні в цілому, так і в окремо взятій Полтаві можливий консенсус. Хоча поодинокі позитивні приклади у деяких ОТГ існують і це надає оптимізму. Але вся політична система України налаштована на те, щоб консенсусу між громадянами не було, адже поява такого консенсусу унеможливлює існування самої системи, бо вона побудована на продукуванні недовіри між людьми та на збереженні суто радянського відношення до своїх опонентів: всі, хто не згоден із лінією партії, є ворогами партії та держави.

Як приклад, передача на одному з місцевих ТБ-каналів про підбиття підсумків конкурсу на встановлення пам'ятника Симону Петлюрі. Поважні гості, поважний ведучий, але на якійсь там хвилині починають лунати слова про те, що всі незгодні із встановленням пам'ятника є рашистами та ватниками. Яка дискусія, який консенсус, якщо вирок уже оголошено.

Я точно знаю, що всі учасники програми є послідовними прихильниками лозунгу "Геть від Москви!", але при цьому у мене було повне відчуття, що я перенісся років на 45 назад у совєцьке минуле. Ще одним чинником, який заважає досягненню консенсусу, є міф про те, що ми народ-жертва. Це породжує безвідповідальність за своє минуле і, по суті унеможливлює об'єктивну історичну дискусію.

Як казав Михайло Жванецький: «Найкраще алібі – бути жертвою». Ну яка дискусія, якщо у нас алібі. Але безвідповідальність за минуле, породжує безвідповідальність за майбутнє. Це замкнуте коло, яке потрібно розірвати.