Культ смерті українців

Совєцькі окупанти вбивали в українські мізки меншовартість і тугу за минулим. Наслідком цієї соціальної інженерії є колективна фрустрація.

Частенько, побачивши чи прочитавши це словосполучення — згадуєш росіян. Це ж, мовляв, вони-то й вивели даний культ в абсолют, аж до трупа, який сто років лежить посеред їхньої столиці у мавзолеї.

Та от момент: взявши будь-яку релігію чи культ, завжди стикаєшся з різними «гілками». Взяти хоча б Християнство: католики, греко-католики, православні, протестанти, ще багато хто, — всі з яких моляться одному Богові, проте із різними догматами й канонами.

Так і тут — в Україні теж є Культ Смерті, культ смерті українського патріархату, якщо хочете. Скажімо, російський культ смерті базується на жертвоприношенні, як наріжному камені, то Український Культ Смерті за основу взяв оплакування.

Хлібом не годуй, а дай поплакати його адептам. Пишеш, скажімо, «внаслідок російського обстрілу загинула людина» — першим же коментарем, зазвичай, стає «вже дві».

Під будь-яким сумним текстом із чітким та логічним завершенням — обов'язково з'являться коментарі, з яких, за бажання, можна створити повнометражний сіквел. Плакати і є головної мети адептів Українського Культу Смерті...

Та доволі цікавим є його відгалуження, я б назвав його культом гіпотетичної душевної прірви. Його адепти настільки «прєісполнілісь», що просто культ смерті, будь-якого патріархату — їх не влаштовує; для них все ясно — смерть є смерть, і вони перейшли на «вищий» рівень.

Вищий рівень — це коли нічого ще невідомо достеменно, втім не для них. А що ж тоді для них? Ну, перерахую зі свіжого та наболілого:

• для них на борту Іл-76 були наші військовополонені, і вони всі загинули;
• для них, навіть якщо їх на борту не було, то вони загинули раніше;
• для них, навіть якщо просто зараз оголосять наші втрати на фронті з 24.II.2022 — буде замало, бо десь там, у потаємних катакомбах їхньої свідомості вже є відповідь: «Від нас приховують правду! Набагато більше загиблих».

А далі плач, коряві картинки, покликані викликати сльозу, ну, й фейкові вірші à la «Тарас Шевченко» про «а влада грабує, а бідняк плаче». Бо мільйони трупів, десятки мільйонів, а від нас приховують, як так?

Культом гіпотетичної душевної прірви його адепти затягують інших у цю душевну прірву, свій основний догмат, а звідти вороття немає. На дозвіллі, вони зазвичай влаштовують легкі корпоративи на тему смерті політичної, — це такий бал-маскарад.

Маскарад на кшталт позавчорашнього «Залужного відправили у відставку» (хто, куди, як, нáщо — відповіді годі шукати). Трошки потанцюють навколо події, позападають у транс, напʼються, а на ранок повернуться до служіння основам.

Так і живемо — ми й вони, вони та ми — в одному суспільстві, проте у паралельних світах і в режимі вічної боротьби. Вочевидь, швидко це не мине, бо треба вчити історію, напружувати мізки, коли більшість не хоче напружуватись і негативне сприйняття легше заходить, тим паче щось позитивне треба ще відшукати, а негатив, — він отут, на поверхні.

Автор – Назар Приходько, медіааналітик, політолог-міжнародник і військовий експерт