Мобілізація — політична проблема, а проблеми з мобілізацією теж політичні

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

Фактично, українці мусять згуртуватися й завадити корумпованому наскрізь Левіафану перетворитися на пожирача населення. У найгіршому сценарії, цей таки Левіафан переможе, як було після совєцької окупації України, а наш народ програє остаточно й безповоротно.

Тому маємо кілька порад для вищого вітчизняного військово-політичного керівництва щодо поліпшення зазначеної вище кризи. Зробити висновки та реформувати систему поки ще не пізно:

• Зібрати дані та статистику за соціодемографічними ресурсами, структурі й типами зайнятості, віковій структурі та ранжуванню важливості для економіки (важливості не підприємства, а от конкретно працівника).

• Сформувати чіткі правила мобілізації, які будуть упиратися в короткий перелік документів, які будуть діяти однаково.

Крім цього, контролювати аби ці правила виконувалися і тлумачилися однаково. Наразі в кожному ТЦК і СП свої окремі правила поводження з правилами, які надходять згори, тому здебільшого «Бог знає, що, де і як», — це загальна рамка.

• Залучати засоби ефективного примусу.

Початкова медійна рамка війни, де все трималося на добровольчо-патріотичних поривах уже не актуальна. Телемарафон не те що не справляється — радше навіть йому ніхто ніколи й не думав ставити задачі по реальному контролю за настроями людей.

Позитивом неможливо перебити негатив, тому позитив і негатив в медіа ніколи в умовах війни не будуть конкурувати просто так: завжди буде перемагати негатив. Але до негативу можливо відрізати частину доступу, задля збереження психіки людей, на яких щодня під виглядом актуалу виливається відро з помиральної ями.

В умовах війни це складна політтехнологічна, соціологічна робота яка упирається у високий рівень знання теорії масових комунікацій і реалій роботи ринку. У нинішніх умовах цього немає, тому що державна комунікація це «писати тексти керівнику» та «робити релізи від сторінки установи у Facebook».

• Не вірити в ідею, що гроші розв'язують питання мобілізації.

У військовій соціології існують два напрями — «армія як робота» і «армія як соціальний інститут». Перше для мирного часу заможних країн НАТО та деяких інших, друге — дешевший і інакший за дизайном структури варіант.

Нашу армію старанно позабували характеристики соціального інституту, вимиваючи різні форми автономності від політикуму. Армію 30 років незалежності перетворювали на «просто роботу», а це взагалі не воно, а матеріальна мотивація з часом втрачає вирішальне значення для мобілізації в таких кількостях.

Грошей об'єктивно кажучи немає, тому насильство так чи інакше буде застосовуватися. Це не питання вибору, якщо грамотно застосовуються методи впливу й контролю за інфопростором, то градус насильства легше зменшити.

Через зниження опору та формування більш лояльних засновків для прийняття рішень. У тому числі через медіа, і телемарафон тут є не те що недолугим — він є дещо небезпечним.

Ми огородили телепростір, у той час, як по-серйозному держава не навчилась взаємодіяти з блогерами довгостроково. У реальності людей, які створюють соціально і політично значущий контент зі значними охопленнями в Україні не більше 5000 осіб і робота з ними це ледве не основна задача для такого контролю.

Я не збираюсь розповідати хто правий, а хто винний — бо це лише завадить вам читати текст. Усі шукають в текстах відповідь на питання «за кого голосувати», а я всього-на-всього хочу плюнути на такий підхід згори.

Існує можливість робити ефективніше і з меншими наслідками. Але для цього треба політичні рішення, і в тому числі такі, які виключають можливість перемоги на виборах тих, хто їх проведе, оскільки вони все ще вартують того.