Мовні рефлексії белетриста з невидимої Гетьманщини
Степан Васильченко — іченський класик літературної норми на Лівобережній Україні, якого не заведено згадувати всує.
Авжеж, є таке. А все тому, що навіть у часи першої совєцької окупації (1921-1941) він примудрявся писати "по-старому", вживаючи несподіваних синонімів до усталених слів.
Як нині модно казати у молоді, "топчиком" серед таких було слово визíр'я. За приклад наведу лише одну цитату з його повісті "Талант":
«Приходив у кімнату, дивився у визір'я: обличчя як у заплаканого барана, в очах — солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле...».
Чогось подібного немає у жодній із теперішніх європейських мов. Навіть у фіно-угорських все з латини — від spekulo.
Хіба ж литовці собі придумали своє veidrodis — якось навіть по нашій звучить Ну ще чехи не могли пристати ні на люстро, ні на дзеркало...
А ще по всіх творах цього "народного вчителя" Васильченка жива тенденція відкидати відмінки, прямуючи у розвитку мовлення до повної відмови від них. Приміром, як це зробили болгари до кінця ХІХ століття.
Однак згодом знову почали "гукати дітей", а не "гукати діти"; давай заново "заганяти корів", а не "заганяти корови". І лише у пісні про "розпрягайте хлопці коні" ще можна було вловити натяки на старий безвідмінковий шлях української мови.
Але вже зараз розпрягають і "коней"... Хіба в благословенній Ічні ще по старому. Не чули?
