Як Полтавський педуніверситет пережив революцію 1917-го

Із початком Української національно-визвольної революції у Полтавському учительському інституті, який був відкритий 1914 року, почала розгортатися демократизація. Паралельно тривав процес українізації навчальних програм.

Росіяни-викладачі, на чолі з директором Алєксандром Волніним, на знак протесту і неприйняття такої політики переводяться до Новомиколаївського учительського інституту (тепер Новосибірськ). Чужинці верталися домів.

Новим директором призначили Олексу Левитського. Згідно спогадів видатного українського педагога Григорія Ващенка,  «…він був справжнім українським патріотом, людиною з ґрунтовною освітою та разом із тим чулий і тактовний».

Олекса Августович народився 1872 року у місті Дашів Київської губернії (зараз Вінниччина). Освіту здобував спочатку у Київській колегії, яка вважалася однією із найкращих у Російській імперії, а потім, 1895 року, успішно закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського (Одеського) університету.

1899 року, склавши іспити, дістав право викладати у гімназіях російську мову і словесність. На початку ХХ століття працював інспектором та попечителем шкіл на Кубані.

З початком Української революції, одним із перших почав здійснювати заходи по українізації шкіл у Таганрозі та околицях, що етнічно завжди були українськими (донські козаки вважали себе приналеними до українства, але аж ніяк не до російства). У липні 1917 року Левитський повернувся до Наддніпрянщини.

Ось, як згадує про цю подію його колега пан Ващенко: «Олекса Августинович Левицький швидко перетворив інститут на справжню українську школу. Він закликав до інституту українських педагогів і між ними Щепотьєва, пізніше відомого науковця, літературознавця і етнографа. Керування зразковою школою він доручив Федору Пошивайлу, що потім став відомим як добрий методист. Із педагогів, що працювали в інституті раніш, залишилося небагато, але був між ними Лисогорський, запеклий україножер, який вміло приховував свої настрої».

Влітку 1917 року у рамках демократизації Тимчасовий уряд у Петрограді видав постанову. Нею передбачено поділ учительських інститутів на відділення: фізико-математичне, словесно-історичне, природно-географічне.

Полтавський інститут у цей же час зіткнувся із проблемою відсутності будівлі. Час оренди приміщення по вулиці Фабрикантській (зараз Семена Антонця) сплив, тому навчання вимушено перенесли у будинок на вулиці Ново-Кременчуцькій (зараз Просвіти).

Протягом літа-осені 1917 року ситуація в місті загострювалася. У Полтаві зросла злочинність, через колапс правоохоронної системи, було багато демобілізованих солдат і дезертирів, які тікали з фронту після невдалих наступів російської армії на позиції Австро-Угорщини. 

У жовтні Левитського обрали головою Полтавської Просвіти, яка, будучи фінансована потужним кооперативним рухом, зайнялася працевлаштуванням випускників Полтавського учительського інституту. А ще, вкрай потрібною українізацією шкіл.

7 листопада у Петрограді стався збройний переворот, під час якого владу Тимчасового уряду було повалено більшовиками. А вже у грудні Совєт народних комісарів під проводом Владіміра Лєніна висунув ультиматум Центральній Раді.

Від керманичів Української народної республіки вимагалося узаконити червоні війська та припинити їхнє роззброювати. Київ відхилив вимоги, чим одразу скористалися російські окупанти та їхні посіпаки.

21 грудня червоні загарбники опанували Харків, де проголосили «владу Рад». У цей час ситуація у Полтаві була напруженою, до неконтрольованої злочинності додалися банди заїжджих більшовиків, які вели активну пропаганду серед робітників і містян, намагаючись паралізувати діяльність громади.

Врешті 18 січня 1918 року командувач військами більшовиків Владімір Антонов-Овсієнко видав наказ про наступ на Полтаву. Цього ж дня командувач силами Дієвої Армії УНР генерал Петро Болбочан відвів війська до Кременчука.

На губернський центр почав наступати загін більшовиків українофоба Міхаіла Муравйова. У Полтаву більшовики вступили без бою, де до них приєдналися місцеві прихильники із-поміж асоціальних елементі.

Варто наголосити, що кремий опір чинили студенти Віленського училища, полку імені Мазепи та Петра Сагайдачного. Молоді українські патріоти забарикадувалися у Кадетському корпусі, відбиваючися від окупантів...

Зі зміцненням більшовиків у Полтаві почали виникати конфлікти. Місцеві комуністи не підтримували совєцьку армію (в якій переважно були росіяни, а також завезені китайці) і прагнули зробити Полтавський край незалежним і від ЦР УНР, і від росії.

Саме тому загони головоріза Муравйова організували терор, створив місцеву раду і знищував політичних опонентів.  Навчання у Полтавському учительському інституті за таких умов було зупинене через відсутність фінансування.

Після укладання Брест-Литовського миру між УНР з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османської імперією — з іншого розпочалося вигнання більшовицької орди. Весною 1918 року Полтава була звільнена, а заняття в учительському інституті поновилися.