«Нам потрібні раби» – лідер партії Коломойського хоче, щоб українці батрачили вдома
Лідери політсили «ЗА МАЙБУТНЄ» обіцяють купувати нашим дітям нові станки в ПТУ. Так готують майбутню обслугу для чужинців.
Ігор Палиця – лідер партії «ЗА МАЙБУТНЄ», яка входить до орбіти впливу олігарха та одного з лідерів євреїв Європи Ігоря Коломойського вважає, що майбутнє України за якісною професійно-технічною освітою.
«Спеціалісти робітничих спеціальностей дуже потрібні на ринку праці. Ми маємо найближчим часом спільно розв'язувати ті проблеми, які заважають розвиткові навчальних закладів», – зазначив соратник Коломойського під час передвиборчої зустрічі із директорами ПТУ в Сумах.
Ігор Палиця (в центрі)
Палиця заявив, що очолювана ним депутатська група «ЗА МАЙБУТНЄ» вноситиме відповідні зміни в законодавство. «Щоб змусити монобільшість прийняти ці зміни й дати поштовх розвиткові професійно-технічної освіти».
Запевнивши, якщо вона (монобільшість) не справиться, то це зробить новий парламент.
«Але підприємствам потрібні гарантії, якщо вони готують для себе спеціалістів, то після навчання ці студенти підуть до них працювати, а не поїдуть на заробітки за кордон», відразу, що називається, взяв бика за рога Палиця, щоправда, не роз'яснивши, які саме гарантії олігархам може дати держава.
Можливо таки закриють державні кордони, щоб підготовані ними в училищах чорнороби не втекли раніше часу та, наприклад, відправлять їх будувати дороги, відробляти миску баланди, як то вже раніше обіцяв зробити прем'єр Шмигаль?
Далі більше, Палиця заявив, що бізнес (олігархи не українського походження-ред) «готовий допомагати», вкладати гроші в навчання студентів і оновлення обладнання (станки), але для цього потрібна законодавча підтримка.
У першу чергу, як виявилось, олігархи хочуть змін в оподаткуванні, щоб їх підприємства не платили з цих коштів податок на прибуток.
Даруйте за каламбур, але олігархи не хочуть сплачувати податки, які вони й так ніколи не сплачували. А Палиця, відповідно, готовий в парламенті і надалі лобіювати їх інтереси.
Наступна теза Палиці теж змушує серйозно задуматися.
«На жаль, останні 6-7 років у нас політика держави така, що ніхто не зацікавлений у розвиткові вітчизняної професійно-технічної освіти. Ми потрапили під зовнішній вплив, і зараз робиться все, щоб наші діти їхали за кордон, вчилися там, залишалися і ставали рабами», – сказав політик.
Отже, зі слів Палиці чомусь виходить, що до 2014 року, як раз і в часи президентства Януковича, держава не була під зовнішнім впливом, і все робилося, щоб наші діти лишалися тут. Та батрачили не на західного пана, а на східного – Росію, бо в ті часи сировинна економіка країни була зорієнтована саме на Москву.
Разом з тим, в той час, коли провідні країни розвивають високі технології, їх підприємці запускають супутники у космос та створюють роботів, лідери «української партії» з кричущою назвою «ЗА МАЙБУТНЄ» обіцяють купувати нашим дітям нові станки в ПТУ. Так готують майбутню обслугу для чужинців.
За всієї поваги до людей робітничих професій, варто відзначити, що робітники у нас і робітники у високотехнологічних країнах виконують зовсім інші функції і отримують зовсім не ті доходи.
Й щодо бачення нового ладу та цінності самої праці, то ми солідаризуємось з одним ідеологів українського націоналізму Ярославом Стецьком. Уривок з його праці «Новий суспільний лад» наводимо нижче:
Демократизм націоналізму виявляється в тому, що перед кожним громадянином він ставить етичний постулат і його консеквенцію – постулат праці, як імператив, від якого ніхто не сміє ухилятися. Націоналізм підносить працю до рівня етичної засади. І саме це піднесення її на п'єдестал моральної цінності, негує питому демоліберальному капіталізмові ідею найманої праці. При такій інтерпретації праці самий капітал перестає бути тим, чим він є в умовах демолібералізму. Бо в консеквенції цієї засади працедавцем стає фактично не одиниця, а найвище суспільне єство, що має абсолютні вартості й право встановлювати етичні закони, себто – нація. Ця остання делегує свої компетенції окремим одиницям чи їх колективам (підприємці й підприємства), але вони (в націоналістичній інтерпретації власності) виступають тільки суб'єктами переданого їм нацією права володіти майном і бути працедавцями, бо, наприклад, за діяння на шкоду суспільства можуть бути державою експропрійовані. При такому зіставленні ідеї праці й власності – право абсолютної власності на всі добра належать остаточно нації, її члени є постійними, дідичними користувачами й сівачами добра; вони можуть на власній вільний внутрішній диспозиції міняти даний предмет праці (чи власності) на інший і т.д., але нація-держава залишає у своїй компетенції нормування їх прав (наприклад – заборона роздрібнювати певні предмети власності, уживати їх незгідно зобов'язуючими правно-етичними нормами і т.д.) включно до конфіскації власності.
Це є обмеження анархістично-вільного диспонування засобами продукції з погляду на добро цілості – нації, суспільства й родини.
З цього всього складно не помітити величезну невідповідність між бажаним суспільним ладом, в якому українці будуть господарями на власній землі та тим, який за нас будують олігархи та їх слуги. Яких назавжди слід відправити в ті теплі держави на Близькому Сході, паспорти яких вони мають, а не обирати їх до українського парламенту та місцевих рад.
