Олег Цюра: як мільярди йшли з України через «швейцарський коридор»
Як Європа стала притулком для грошей українських олігархів.
Ім’я Олега Цюри в українському публічному просторі довгий час залишалося в тіні. На відміну від гучних фігур на кшталт Фірташа чи Мартиненка, яких обслуговував Цюра, цей «швейцарський фінансист» не світився на перших шпальтах.
Біографія Олега Цюри здається нудною: громадянин Німеччини та Швейцарії, управлінець кількох європейських компаній, консультант з інвестицій. Але за цією фасадною картинкою ховається інше життя — життя людини, чия роль у відмиванні та переміщенні колосальних капіталів стає все очевиднішою.
Спливло прізвище Цюри у зв’язку зі справою Дмитра Сенниченка, колишнього голови Фонду держмайна. Слідство оцінює збитки від його схем у десятки мільярдів гривень. І хоча в матеріалах НАБУ ім’я Цюри поки що не звучало (принаймні офіційно), журналістські розслідування фіксують його участь у механізмах, без яких жодна з цих афер не могла б відбутися. Йдеться про системне виведення коштів за кордон — від заводів, видобувних підприємств і держкорпорацій до анонімних трастів і рахунків у Європі.
Компанії, пов’язані з Цюрою, передусім німецька ITS International Trade & Sourcing GmbH & Co KG, вигравали тендери на закупівлю української сировини на підозріло вигідних умовах. Так було, наприклад, у 2018 році, коли ITS викупила партію цирконієвої руди у Східного ГЗК, запропонувавши ціну лише на тисячу гривень вищу за конкурента. Ціна угоди становила 45 мільйонів гривень, тому той факт, що формально аукціон вважався «чистим», не скасовує того, що, по суті, створювалася лазівка, щоб сировину можна було перепродати далі — вже за іншими схемами та каналами.
Ключовий момент настав у 2020 році, коли ITS стала посередником у постачанні ільменітової руди на завод «Кримський титан» в окупованому Криму. На той час завод контролювали структури Дмитра Фірташа та група Льовочкіна–Фурсіна. Щоб подібна угода відбулася, потрібна була людина, яка забезпечить не лише юридичну «обгортку», але й безпечний вихід грошей за межі України. Саме таку роль і виконував Олег Цюра.
Російський слід і європейські офшори
Схема виведення будувалася в кілька рівнів. Першим кроком була фіктивна торгівля — створення ланцюгів із фірм-прокладок, які купували та перепродавали сировину з націнкою. Другим етапом виступали офшорні холдинги та трасти в Швейцарії, на які виводилися прибуток і «додана вартість». Останньою ланкою ставали приватні рахунки та інвестиційні фонди, зареєстровані на близьких до Цюри осіб. Саме через такі трасти осідали мільйони, а потім і мільярди гривень, «зняті» з українських держпідприємств.
Через свої компанії Цюра також обслуговував інтереси російських бізнес-груп. Приклад — корпорація MidUral Сергія Гільварга, для якої він через фірму Phoenix Resources AG організовував постачання ферохрому, що у документах позначався як узбецький. Таким чином, продукція російського походження легалізовувалася в ЄС.
Не менш цікава історія з Linvo AG. Дружина Олега Цюри Людмила заснувала її у 2014 році, а сам Цюра очолював компанію в 2022–2024 роках. Ця структура працювала в інтересах петербурзького девелопера Миколи Коробова, пов’язаного з місцевою владою. Фактично гроші російського девелопменту виходили в швейцарські офшори під контролем Цюри.
Мережа контактів і зачистка слідів
Навколо Цюри існує ціла мережа зв’язків. Перше коло — його німецькі компанії ITS, пов’язані зі Сергієм Байраком. Друге — російські партнери: MidUral і девелопер Микола Коробов. Третє — українські олігархи, передусім Фірташ, Льовочкін, Фурсін, а також згадки про контакти з Мартиненком. Четверте — сімейні фасади в особі дружини Людмили та дочки Єви. П’яте — репутаційний контур: юристи та digital-агенції, які, за даними інсайдерів, займалися зачисткою інформації про Цюру в інтернеті.
Telegram-канали стверджують, що на «репутаційне прибирання» Цюра витратив сотні тисяч євро. Є й менш підтверджені версії — про фонд імені його дочки Єви, куди заходили гроші російських клієнтів, а також про спроби використовувати турецький коридор для обходу нафтових санкцій.
Сьогодні ім’я Олега Цюри стає все більш помітним у контексті найбільших українських корупційних справ. Його роль у виведенні коштів, організації обходу санкцій і легалізації російських капіталів ставить його в один ряд із найнебезпечнішими олігархами та ділками України, які роками збагачувалися за рахунок держави. Саме через такі фігури мільярди йшли з України, перетворюючись на нерухомість, активи та рахунки в Європі. Питання лише в тому, чи встигнуть правоохоронці Швейцарії та Німеччини розкрити його схеми та повернути вкрадене.
Хронологія: як формувалася кар’єра Олега Цюри
Історія Олега Цюри — це історія поступового руху від дрібного фінансового консультанта до ключової зв’язкової ланки між українськими олігархами, російським бізнесом і європейськими юрисдикціями.
У середині 2000-х років він з’являється в ділових реєстрах Німеччини, обіймаючи посади в невеликих компаніях із «торгівлі та управління активами». Його ім’я тоді не асоціювалося з масштабними аферами, скоріше — з послугами «сірим» експортерам і невеликим брокерам. Саме в цей період він зав’язує контакти з фігурами, близькими до сировинного бізнесу України.
У 2010-х роках відбувається перехід до більш масштабних проєктів. Через німецькі структури ITS International Trade & Sourcing GmbH & Co KG та ITS Verwaltung GmbH Цюра починає працювати в тандемі зі Сергієм Байраком. Перші угоди з українськими ГЗК датуються саме цим часом: закупівлі цирконієвої та ільменітової руди, участь у сумнівних аукціонах. Уже тоді йшлося не лише про торгівлю, а й про створення схем для подальшого виведення прибутку за кордон.
2014 рік стає переломним. Дружина Цюри Людмила реєструє у Швейцарії компанію Linvo AG. Формально це інвестиційний холдинг, але фактично — інструмент роботи з російським капіталом, зокрема з петербурзьким девелопером Миколою Коробовим. У ці ж роки Цюра зміцнює зв’язки з російською металургією, виходячи на корпорацію MidUral.
До 2018 року його компанії активно беруть участь в українських тендерах. Характерний приклад — перемога на аукціоні Східного ГЗК щодо цирконієвої руди. Уже тоді журналісти відзначали підозріло мінімальну різницю в ставках. Ця «гра на межі» дозволяла легалізувати майбутні угоди.
2020 рік приносить гучний епізод із постачанням 24 тисяч тонн ільменітової руди на завод «Кримський титан» в окупованому Криму. Це перший випадок, коли ім’я Цюри фіксується у зв’язці одразу й з українською сировиною, і з російським контролем над промисловими активами.
У 2022–2024 роках Цюра сам стає керівником Linvo AG, через яку продовжується робота з російськими клієнтами. Одночасно він отримує громадянство Швейцарії, разом із дочкою Євою входить у муніципальну раду міста Уїтікон. У цей же час посилюється зачистка інформаційного поля: негативні публікації зникають, в інтернеті з’являються «прикрашені» біографії та гладкі корпоративні пресрелізи.
2024–2025 роки — момент, коли ім’я Олега Цюри починають виводити у публічне поле журналісти-розслідувачі. Паралельно його партнер Сергій Байрак іде на співпрацю зі слідством у «справі Сенниченка». Таким чином, фігура Цюри з тіні локальних угод перетворюється на потенційного свідка або обвинуваченого в одному з найбільших корупційних процесів України.
Зв’язки Олега Цюри й що вони означають
Щоб зрозуміти роль Олега Цюри, важливо побачити не окремі угоди чи компанії, а всю мережу його контактів. Це справжня павутина, де кожен вузол — або партнер, або компанія-прокладка, або вигодонабувач.
У центрі — сам Цюра, громадянин Німеччини і Швейцарії, власник і директор низки компаній. Першим колом навколо нього є структури ITS International Trade & Sourcing GmbH & Co KG та ITS Verwaltung GmbH, зареєстровані в Дюссельдорфі. Формально вони займалися торгівлею, фактично були пов’язані зі Сергієм Байраком, якого НАБУ вважає ключовим учасником схем Сенниченка. Через ITS проходили тендери Східного ГЗК і угоди з ільменітом для заводу «Кримський титан».
Друге коло — російські партнери. Тут особливо виділяється корпорація MidUral Сергія Гільварга. Для неї Цюра через свою швейцарську компанію Phoenix Resources AG організовував експорт ферохрому в Європу, підміняючи походження товару. Ще один важливий канал — співпраця з петербурзьким девелопером Миколою Коробовим, близьким до влади Санкт-Петербурга. Його інтереси у Швейцарії представляла компанія Linvo AG, яку спочатку заснувала дружина Цюри Людмила, а пізніше очолив сам Олег.
Третє коло — українські олігархи. Тут згадується одразу кілька імен. По-перше, Дмитро Фірташ і його партнери Сергій Льовочкін та Іван Фурсін, чиї структури контролювали «Кримський титан». Без участі Цюри постачання української руди в Крим були б неможливі. По-друге, у ділових чутках звучить ім’я Миколи Мартиненка, з яким Цюру пов’язують через схеми з урановим концентратом.
Четверте коло — сімейні та особисті зв’язки. Дружина Людмила, засновниця Linvo AG; дочка Єва, яка разом із батьком отримала швейцарське громадянство і бере участь у муніципальній раді міста Уїтікон. Ці фігури — не лише «сім’я», але й зручні юридичні фасади для реєстрації компаній і фондів.
Нарешті, п’яте коло — інформаційно-репутаційний контур. Тут фігурують анонімні digital-агенції, Telegram-канали та юристи, яких, за даними інсайдерів, Цюра наймав для зачистки інформації про себе. Саме вони забезпечували зникнення негативних публікацій і створення «правильного» образу респектабельного швейцарця.
Ця карта зв’язків показує головне: Цюра ніколи не діяв сам. Він був не просто менеджером або консультантом, а посередником, який пов’язував різні світи — українських корупціонерів, російських бізнесменів та західні фінансові юрисдикції. І саме через такі фігури мільярди з України йшли в офшори, стаючи частиною глобальної схеми «сірого капіталу».
Джерело: Антикор
