Павло Шандрук: від директора кінотеатру до головнокомандувача УНА

– один із найвідоміших українських військових, генерал-хорунжий армії УНР і Головнокомандувач Української національної армії.

Військова біографія Павла Шандрука розпочалася з навчання в Олексієвській військовій школі в Москві, яку він закінчив в 1913 році. А далі були фронти Першої світової війни, де Шандрук служив у лавах Російської імператорської армії і отримав перші гартування боєм.

В 1917 році Шандрук, вже досвідчений фронтовик – штабс-капітан, відзначений низкою нагород з орденом Святого Володимира IV ступеня з мечами та бантом включно (внаслідок чого отримав дворянський титул), який пройшов через отруєння газами, вступає в армію УНР.

Він робить блискучу кар’єру на фронтах Визвольних змагань, і в квітні 1920 року, в званні полковника, стає командиром бригади 3-ї Залізної дивізії Запорізького корпусу. Бере участь в спільному українсько-польському поході на Київ, а в листопаді 1920 року, разом із іншими військовими армії УНР, опиняється в таборі інтернованих в польському місті Каліш.

В 1925 році уряд УНР у вигнанні присвоює Шандруку звання генерал-хорунжого, а через два роки призначає його начальником штабу Міністерства Військових Справ при уряді УНР.

В 1928 році Павло Шандрук вступає до лав Війська польського, як контрактовий старшина. Тут він знову проявляє себе, зокрема, в 1936 році Шандрука приймають до Академії Генерального Штабу Війська Польського, яку він закінчує в 1938 році.

Перед початком Другої світової війни підполковник Павло Шандрук був помічником командира 18-го полку. В польсько-німецькій війні Шандрук знову відзначився на полі бою, і закінчив війну командиром збірної групи, куди входили вояки різноманітних розбитих частин польської армії.

Павло Шандрук потрапляє в полон, але на початку січня 1940 року його звільнили. Майже відразу, 17 січня, його несподівано заарештовує гестапо, за звинуваченням в антинімецькій діяльності. Як виявилося, на Шандрука доніс один з українських інформаторів німецьких спецслужб.

Слідство тривало біля трьох місяців і довело повну невинність Шандрука, якого відпустили з вибаченнями і поясненнями слідчого, чому саме його затримали (тільки уявіть таку ситуацію в радянському НКВС, коли слідчий веде конфіденційні бесіди зі звільненим арештантом і щось тому пояснює).

В 1941 році 52-річний Шандрук вступає перекладачем до Вермахту. Проте пробув він там недовго і вже восени 1941 року повернувся до дому, в містечко Скерневіци, в польському Генерал-Губернаторстві.

Судячи з усього, на цей момент Шандрук вже втомився від армії, а три місяці під слідством гестапо відбили в нього будь-яке бажання займатися націонал-патріотичною діяльністю. І хотів він тільки тільки одного – щоб його лишили у спокої.

В другій половині 1944 року розмірене життя директора кінотеатру різко змінилося. Позапартійний, без зв’язків з з будь-якою українською політичною силою і, одночасно з цим, професійний військовий, Шандрук несподівано для всіх став ідеальним кандидатом, щоб очолити створений восени 1944 року Український національний комітет.

Це був політико-громадський центр, покликаний відстоювати українські інтереси перед німецькою владою.

Шандрука туди буквально за руку привів Андрій Лівицький, президент УНР. Кандидатура далекого від політики Шандрука задовольнила усі українські партії і рухи, включно з обома гілками ОУН.

Вже в лютому 1945 року комітет почав активну роботу, яка вилилась в опікуванні українськими інтересами і в започаткуванні Української національної армії. Остання створювалась з санкції СС, керівництво яких дало дозвіл сформувати одну українську протитанкову бригаду, яку, при успішному результаті, планувалося розгорнути в піхотну дивізію. Рекрутами були українці, які перебували на території Німеччини, а безпосередньо формування здійснював полковник Петро Дяченко.

Невдовзі ця бригада отримала назву «Вільна Україна» і відзначилась, як найуспішніший український протитанковий підрозділ в мілітарній історії України.

12 березня 1945 року рейхсміністр Східних окупованих територій Альфред Розенберг направив Шандруку офіційного листа, в якому вказувалось: «Німецький уряд визнає Український Національний Комітет як єдиного представника українського народу. Національний Комітет має право дотримуватись свого розуміння майбутнього України і проголошувати його в своїх деклараціях і маніфестах».

Тим самим Німеччина офіційно визнала УНК органом офіційної репрезентації України і як свого союзника у війні. Вперше з кінця Визвольних змагань 1917-1921 років українці мали офіційно визнаний іншими країнами репрезентативний орган, фактично – уряд України в очах Німеччини і її союзників.

Займатися політикою Шандруку не довелося, для цього він мав двох заступників (Володимир Кубійович, колишній голова Українського центрального комітету в Генерал-Губернаторстві і Олександр Семененко, в 1942-1943 роках бургомістр Харкова), яким активно допомагав уряд УНР. Завдання генерала було в іншому – продовження розбудови Української національної армії. Як це часто буває з українцями в дійсно кризових ситуаціях, в цьому випадку вони діяли швидко і ефективно.

15 березня 1945 року президент УНР Лівицький підвищує Шандрука до генерал-хорунжого і призначає його командувачем УНА. Через два дні, 17 березня 1945 року, президія УНК прийняла декларацію про створення УНА і про призначення Шандрука її командувачем.

До складу УНА включили всі українські військові частини німецького Вермахту, військ СС, поліції і різних парамілітарних формувань – Українське визвольне військо (УВВ), 14-та українська дивізія військ СС, формування допоміжної поліції, юнацтво протиповітряної оборони, українці з Веркшутц (охорона промислових підприємств), Організація Тодта, пожежні частини тощо.

Проте включити всі ці підрозділи в УНА в умовах весни 1945 року було надскладним  завданням. Українська дивізія військ СС перебувала на передовій лінії фронту в Австрії, батальйони УВВ і загони юнаків ППО були розкидані по всім німецьким фронтам, чимало з них взагалі були включені до складу частин Вермахту або ж місце їхнього знаходження було невідомим.

Головними завданнями, які стояли перед Шандруком в березні-квітні 1945 року, були наступні:

    1. Створити ефективний штаб;
    2. Досягти ефективної взаємодії між різними українськими організаціями і установами;
    3. Добитися взаємодії з німецьким військовим командуванням і політичним керівництвом; 
    4. Добитися переведення в УНА наявних українських частин зі складу Вермахту; 
    5. Забезпечити формування нових українських підрозділів;
    6. Змусити німців «поділитися» зброєю, боєприпасами та оснащенням для українських частин;
    7. Забезпечити організацію курсів підготовки українських командних кадрів;
    8. Забезпечити розробку і виготовлення української військової символіки.

І це тільки основні проблеми! День за днем Шандруку, «озброєному» листом Розенберга, приходилося зустрічатися з німецькими генералами і посадовцями, вибиваючи з них потрібні накази на переведення підрозділів, озброєння і устаткування.

Це було складним завданням, бо в німців тоді своїх проблем вистачало, утім Шандрук відстоював українські інтереси з енергією і спритністю, якої мало хто міг очікувати від недавнього директора провінційного кінотеатру.

Також він їздив до українських формувань, на більшість солдатів яких один вид українського генерала справляв незабутнє враження.

Так, 28 березня в Німеку під Берліном Шандрук прийняв присягу на вірність Україні протитанкової бригади «Вільна Україна», яка стала першим підрозділом УНА, сформованим з нуля.

За короткий термін українцям вдалося зробити фактично неможливе. Розпочалось формування низки військових частин, зокрема 2-ї дивізії УНА, повітрянодесантної бригади, окремих підрозділів. Українці організували в Празі офіцерську школу і школу пропагандистів. Розпочали випуск української уніформи, навіть встигли виготовити наклад кокард з тризубом. І все це в умовах, коли основний спонсор, Німеччина перебувала в гострій кризі, при суцільній нестачі абсолютно всіх ресурсів. В результаті в критично малий час постала УНА – єдине українське регулярне з’єднання в роки Другої світової війни.

Складалась вона з наступних «основних» формувань:

    • 1-ша Українська Дивізія УНА під командуванням бригадефюрера СС Ф. Фрайтага (13 000 вояків);
    • 2-га Українська Дивізія УНА під командуванням полковника П. Дяченка, включно з протитанковою бригадою «Вільна Україна» майора В. Пітулея (7500 вояків);
    • Українське Вільне Козацтво полковника П. Терещенка (три батальйони, 700 вояків);
    • 281-ша запасна бригада в Данії (5000 вояків);
    • Парашутно-десантна бригада отамана Тараса Бульби-Боровця (400 вояків);
    • Два піхотні полки в Бельгії та Нідерландах (2500 вояків);
    • Українське Визвольне Військо (приблизно 80 000 вояків).

В сумі це дає біля 110 000 вояків. Звісно, це все умовна кількість, бо через брак часу далеко не всі українські підрозділи змогли перейти в УНА з Вермахту. Також до цієї кількості слід приплюсувати українців з різних допоміжних формацій Вермахту та німецьких парамілітарних організацій і рекрутів, які нещодавно завербувалися на службу і тільки прибули на вишкіл. Проте загальна кількість всіх цих людей невідома.

Головною частиною УНА, звісно, була 14-та українська дивізія військ СС. В середині квітня 1945 року Шандрук виїхав до дивізії в Австрію, де 26 квітня прийняв присягу на вірність Україні від вояків 30-го полку дивізії і представників двох інших полків. Також він привіз із собою біля 2000 кокард з тризубом, які роздали воякам дивізії. Звісно, кокард на всіх не вистачило, але вояки сприйняли присягу і ці кокарди як символ того, що нарешті збулася їх мрія – вони є вояками українського війська.

Після завершення війни і капітуляції Німеччини Шандрук уникнув полону, проте постійно апелював до союзної влади, пояснюючи їм характер УНА взагалі і української дивізії військ СС зокрема, і їхню мету. На даному етапі генерал діяв як представник УНР, виконуючи обов’язки міністра військових справ.

Далі Павло Шандрук жив в еміграції, спочатку в Німеччині, а з 1949 року – в США. Він займався українською військовою історією і написав спогади, які під назвою «Сила доблесті» декілька разів були видані в Україні. Помер він 15 лютого 1979 року в місті Трентон (Нью-Джерсі), заповівши своє майно Братству колишніх вояків 1-ої УД УНА – тій військовій частині, яку він особисто перевів до складу українського війська.

З Шандруком пов’язана ще одна цікава історія. Ще з часів Вересневої кампанії 1939 року він перебував в добрих стосунках з польським генералом Владиславом Андерсом. Після війни Андерс очолював польський уряд в еміграції, і в 1965 році нагородив Шандрука найвищим орденом Польщі «Віртуті мілітарі» (Virtuti Militari) 4-го ступеня.

Сьогодні, коли в Польщі ім’я Шандрука нерозривно пов’язане з українською дивізією військ СС, яку поляки люблять звинувачувати в уявних військових злочинах, постать Андерса нерідко підпадає під критику – як він міг нагородити вищим польським орденом «воєнного злочинця»? А все тому, що Андерс добре знав історію, поважав і високо цінував українського генерала. Тим самим подаючи українцям приклад, як їм сприймати власних героїв.

Спеціально для «Останнього Бастіону»