Петро і Міхо – це друзі, яких Зе! треба пестити й оберігати
"Криворізький Гамлет" може самостійно виконати й перевиконати план із розвалу України, а один грузин тоді лишиться без улюбленої роботи.
Один із Найвеличніших Лідерів Світу (с) започаткував гарну традицію: збиратись по п’ятницях для вирішення нагальних питань держбезпеки. У давні часи принц датський мучився питанням: «To be or not to be?». Нині Криворізький Гамлет вирішує інше стратегічне питання: «Бухати чи нюхати?».
Ворожнеча із Сивочолим попередником має світоглядний характер: ми не бухаємо! Ми – навпаки. У нас спільні цінності з Міхо. Саме тому Криворізький Гамлет знайшов спільну мову із Саакашвілі та призначив його на посаду Голови виконкому Національної ради реформ. Натомість Петру Олексійовичу оголошено війну. Все правильно: п’янству – бій!
Втім, вибір між Петром і Міхо є удаваним. Насправді, ці двоє зі скриньки – хлопці з однієї Контори й дуже добре особисто знають один одного понад тридцять років. Петро Олексійович не любить згадувати своє київське радянське минуле. Лише кілька років назад, випадково, ми дізналися, що Шоколадний Томас та Найпрогресивніший Грузин Сучасності знайомі значно довше, ніш ми здогадувалися. І запросив він його в Київ зовсім не тому, що був під враженням від успіхів грузинських реформ, а тому, що їх пов’язує спільне минуле…
Помічено: коли Петро ганяв по київських дахах голубів та грузинських реформаторів, було достатньо натяку «Пам’ятаєш, як ми з тобою у студентські часи…», і зашморг миттєво слабнув. Згадування про перші відеосалони шоколадного «Томаса» – це тільки верхівка айсбергу.
Минулого разу ми вже розповідали про життєвий шлях Сивочолого курсанта «Фаза», як він починав пізнавати цей світ у цинічних Бендерах. Який же він актор! Як майстерно, наче МХАТівські корифеї, грає роль закінченого жадібного покидька. Ми ж розуміємо, що насправді він білий і пухнастий, і це тільки сценічний образ. Можливо, Армавір теж хотів би зіграти Гамлета, але доводиться все життя грати роль жадібного єврея-лихваря Шейлока з іншої п’єси Шекспіра «Венеційський купець».
Батька він свого не знав, бо той покинув родину відразу після народження дитини. Чи навіть ще раніше. Виховував його вітчим, але реальною заміною батьку йому став дядько, рідний брат матері Темур Аласанія, полковник Першого головного управління КДБ СРСР (закордонна розвідка), який працював під дипломатичним дахом в ООН. Саме він рухав племінника по життєвих сходах і давав кишенькові гроші.
Міхо закінчив елітарну тбіліську середню школу №51 із золотою медаллю. Йому було б дуже важко в цьому осередку «золотої» грузинської молоді, якби не дядько та його широкі можливості, завдяки яким Міхо міг продемонструвати одноліткам, що він теж Сокіл (грузинською Міміно).
Далі дядько улаштував племінника до інституту міжнародних відносин Київського Державного Університету імені Т. Г. Шевченка. Можна запитати: чому не до Москви? Чому не Московський державний інститут міжнародних відносин (російською МГИМО), де, наприклад, навчався його сусід-колега – чинний президент Азербайджану Ільхам Алієв? Можливо тому, що все ж таки у Алієва батько був генерал КДБ, а у Міхо дядько тільки полковник. Та й здібності ще треба мати, а не лише золоту медаль тбіліської середньої школи мажорів.
У Києві Міхо теж непогано улаштувався. У той час, як простий бендерівський парубок Порошенко мешкав в університетському гуртожитку на вулиці Ломоносова та їздив 38-м автобусом, Міхо, як справжній Міміно, винаймав номер у депутатському готелі «Україна» (колишня «Москва») – міг собі дозволити! Така собі наочна ілюстрація до відомого радянського анекдоту:
– Сину, ти чого такий сумний? Проблеми в інституті?
– Розумієш, батьку, я, простий студент, живу в трикімнатній квартирі, їжджу на чорній «Волзі», тоді як усі мої однокурсники живуть в гуртожитку, їздять на тролейбусі…
– Не хвилюйся, синку, тато купить тобі гуртожиток, тато купить тобі тролейбус, будеш жити не гірше за інших…
Брешуть, що в 1988 році Міхо виключили з лав ВЛКСМ та відрахували з інституту. Ніби він поширював якусь політичну літературу. Важко сказати, як було насправді, бо в ці пізні горбачовські часи вже нікого не можна було налякати навіть «Архіпелагом ГУЛАГ» Солженіцина.
Мабуть, це все ж таки про бізнес. Може й поширював, тільки не безкоштовно і явно не твори заборонених письменників. Часом не Петро Олексійович давав відеокасети на реалізацію? Пам’ятаєте, високохудожні стрічки типу «Грецька смоківниця», «Емануель» та інші шедеври кіно…
Куди податись виключеному студенту? Вірно – піти в армію. Тільки Міхо служив не в армії, бо прикордонні війська ніколи не входили до складу Радянської Армії. Вони належали до зовсім іншого відомства, там де в кабінетах бовваніли портрети Фелікса Дзержинського…
Віддавши свій борг Батьківщині, Міхо зміг повернутися і закінчити навчання, ставши одночасно офіцером запасу. Брешуть, що він ніби пройшов відбір для зарахування до кадрового складу КДБ, але розпад СРСР, революційний вир подій на Кавказі все це перехрестив.
Йшли роки. Наш Міміно успішно став президентом Грузії. Так співпало, що 08.08.08 о 8 годині вечора мали відкритися ХХІХ Літні Олімпійські ігри-2008 в Пекіні. Тільки ж ніхто не здогадувався, що всесвітня увага буде прикута в цей день зовсім не до олімпійських змагань.
31 травня 2008 року на територію Абхазії було введено батальйон залізничних військ Російської Федерації для ремонту залізничних рейок, в т.ч. для відновлення залізничної гілки Сухумі – Очамчирі. Військові залізничники виконали свою роботу й були виведені у двадцятих числах липня 2008 року, приблизно за 10 днів до початку війни. Вже тоді можна було здогадатися, що старі іржаві рейки мають прийняти важкі військові ешелони з технікою.
У липні 2008 року розпочалися одночасно російські військові навчання «Кавказ-2008» у складі 58-ї армії, 7-ї гірської, 76-ї військово-десантної та 20 мотострілецької дивізій, загалом до 8 тисяч бійців, та грузино-американські військові навчання «Миттєва відповідь-2008» за участі 1000 американських військових.
Наприкінці липня почалось активне загострення на лінії розмежування між невизнаною Південною Осетією та рештою Грузії. Першого серпня почалася евакуація цивільного населення Цхінвалі. Це вже явна ознака війни. Трішки спантеличила заява Саакашвілі ввечері 7 серпня про домовленість припинити вогонь і сісти за стіл переговорів. Невже стільки приготувань, і все даремно?
Символічним сигналом для подальших дій стала облудна стаття так званої лібералки Юлії Латиніної «Криза в Південній Осетії може надати Росії шанс на поразку силовиків». Зараз лишилась лише її англомовна версія. Російськомовна версія від 7 листопада загадкова зникла з просторів Інтернету.
У цій стратегічній дезінформації Латиніна стверджувала, що ймовірна поразка застарілої російської армії з її іржавими танками стане гарною нагодою для поразки силовиків у російській владі, стане шансом для тодішнього президента Медведєва звільнитись з-під опіки Путіна й стати самостійним гравцем, у перспективі позбутися Путіна зовсім. Загальний тон статті був витриманий таким чином, що вона підготовлена ледь не таємними прихильниками Дмитра Медведєва, і навіть з ним погоджена…
Звісно, що ця локшина була розрахована на легковажну грузинську правлячу еліту, якій «продали» ідею: вам слід негайно розпочинати наступ на Південну Осетію, відновлювати територіальну цілісність і суверенітет і все таке. А президент Медведєв тільки чекає, кому би програти війну… Ця «качка» спрацювала на відмінно. Самому Саакашвілі такі облудні казки були непотрібні. Він точно знав, що і як робити. Не гірше за Петра Олексійовича.
Хто би що не казав, але наступ грузинських військ на позиції російських миротворців не містив ані військової, ані політичної логіки. Легкоозброєний загін російських миротворців в Південній Осетії жодним чином не перешкоджав та й не міг перешкодити намаганням грузинської сторони взяти під контроль територію невизнаної республіки.
Їх було легше просто оминути й навряд чи вони б наважились самостійно ініціювати військовий спротив. Навпаки, умисний артилерійський обстріл позицій російських сил став класичним casus belli для введення регулярних російських військ у Грузію.
Все було розіграно як по нотах: Саакашвілі робить войовничі заяви і обіцяє швидке визволення територій, Медведєв грає безпорадність, російські офіційні особи суворо застерігають підсилювати пильність на кордоні, не втручаючись у справи сусідньої держави, у ЗМІ створюється загальна атмосфера, що ось-ось грузинська армія тріумфально візьме Цхінвалі, осетинам не лишилось жодних шансів.
І в цей кульмінаційний момент борт №1 вже таємно летить з Пекіна на північний Кавказ, де «цивільний» прем’єр-міністр Путін буде безпосередньо керувати військовими діями 58-ї армії. Досі згадують байку про легендарний УАЗік, який вчасно наздогнав російські танки на підступах Тбілісі і передав наказ зупинитись, тим самим уберіг від падіння грузинську столицю.
Все було витримано у суворій драматургії творів про війну, на кшталт повісті «Волоколамське шосе». Тільки не всі актори однаково гарно грали свої ролі. Наприклад, секретар Радбезу Південної Осетії генерал Баранкевич замість того, щоби надати своєму обличчю трагічний вигляд і зіграти останній рубіж оборони, посміхом розповідав журналістам російських телеканалів, як особисто підбив грузинський танк.
Звісно, що всіх перевершив Міхо, він був справжньою зіркою екрану в ті дні. Погрози Путіна на його адресу не варто сприймати серйозно: ані йому, ані Порошенку рівно нічого не загрожує. Які ж вони вороги? Ворог – це Яндарбієв, Басаєв, Радуєв, у крайньому випадку Нємцов або Навальний. Петро і Міхо – це друзі, яких треба пестити й оберігати. Такі фахівці на вагу золота!
Хто сказав, що Путіну взагалі потрібні проросійські політики в Україні? Чи ширше кажучи проросійська Україна? Йому не потрібна жодна Україна як така. Ні промосковська, ні проєвропейська, ні проамеріканська. Ніяка.
Той, хто уважно слідкує за високими теоретичними дискусіями в московських модних політичних салонах, той помітив, що там триває спір між тими, хто бажає створити Радянський Союз 2.0 як спільноту національних республік, із тими, хто вважає, що всі ці національні осередки державності треба розчавити на атоми, порізати на шматки, підмести віником і створити нову монолітну централізовану Російську імперію.
Ця дискусія сягає часів спору між Леніним і Сталіним про автономізацію. Ілліч з різних міркувань вважав, що зібрати до купи всі шматки Єдиної та Неподільної під старою єдиноначальністю, на правах автономій, буде вкрай важко, чи навіть не реально. Ленін вирішив використати енергію національних еліт у боротьбі з білогвардійцями. Саме завдяки тому, що він пообіцяв полякам і фінам незалежність, у критичні для радянської влади часи і Пілсудський, і Маннергейм відмовили білим генералам у допомозі в спільній боротьбі з більшовиками.
Широко відома стаття генерала Денікіна «Хто рятував радянську владу від загибелі», де головну провину Антон Іванович поклав на Юзефа Пілсудського. Не всі знають, що маршал Маннергейм, який на загал не любив червоних і навіть нищив їх у Фінляндії, у січні 1924 року таємно, ризикуючи бути арештованим, приїздив до Москви віддати шану щойно померлому вождю світового пролетаріату, провести Леніна в останній шлях…
Путін у цій дискусії підтримує лінію Сталіна. Він щиро вважає, що саме національна структура Радянського Союзу стала причиною його розпаду. Цей дрібнобуржуазний короткозорий відступ члена КПРС товариша Путіна від ленінських настанов є його теоретичною помилкою. Але маємо те, що маємо.
Порошенко практично довів, що він готовий не просто знищити Україну, втопити її у кривавих «котлах», а іще своїми реформами помножити на нуль всі залишки державності, законності та правопорядку. Тільки завдяки ліквідаційному пакету реформ п’ятого президента у нас знищено конституційний лад, законність і нагляд за законністю, знищено прокуратуру, міліцію, спеціальні служби, суди, освіту, медицину, дорозікрадено армію, знищено всю систему місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою. Яких іще, бл@дь, реформ вам не вистачає?
Інша річ – це 3-й президент України Віктор Ющенко. Ще тоді, у 2008 році, можна було зробити висновок: при всіх своїх вадах Ющенко має одну маленьку перевагу – він не буде розхитувати наше рідне болото, щоби знищити, перетворити на згарище. Ющенко – це класичний колгосп «Тихе життя» із п’єси Корнійчука «В степах України».
Щоби розвалити Україну Путіну треба якимось чином відрядити до Києва Саакашвілі й зробити його нашим президентом або прем’єр-міністром. Хто ж знав що цей сценарій буде точнісінько реалізований у 2014-2015 роках? Брешуть, що Міхо не просто так приїхав підтримати Майдан, з ним був дядько-полковник і загін, вибачте, оркестр грузинських «скрипалів». Тобто, вклад Міхо в «мирну» революцію просто неоціненний…
Власне кажучи, після перемоги Криворізького Гамлета на президентських виборах 2019 року ніхто не сподівався, що наш дорогий Führer спробує перевершити Петра і Міхо разом узятих. Планувалося, що Міміно візьме шефство над оцим зеленим недоробком, вони будуть разом щось нюхати й надихатись на продовження реформ, яких нам досі так не вистачає. Тепер є ризик, що Криворізький Гамлет самостійно, без сторонньої допомоги, виконає і перевиконає план із розвалу України, і тоді один грузин може лишитись без улюбленої роботи.
Та ще й на особистому фронті у Великого Грузинського Реформатора суцільні негаразди. Пам’ятаєте, як влітку 2020 року Міміно «склеїв» депутатку-слугу Лізу Ясько, яка вже сяяла від щастя і потайки мріяла про весільну сукню. Куди там! Романи з одруженими чоловіками до добра не доводять. Тим більше, що виплила одна негарна історія.
Всі пам’ятають як в Берліні 23 серпня 2019 року, на річницю пакту Молотова-Ріббентропа, було вбито колишнього чеченського бойовика, громадянина Грузії Зелімхана Хангошвілі. Звісно, що він був у розшуку в Росії за тисячу різних подвигів і мокру справу легко записали на рахунок кривавої гебні. Все було би просто, якби не одне але. Свідком у цій кримінальній справі виявилась Сандра Рулофс – офіційна дружина Михайло Саакашвілі. Вони ніби давно вже не мешкають разом, але й не розлучені. Проте Сандра останнім часом мала дуже тісні стосунки із загиблим, і, як брешуть баби на лавках, більш, ніж просто дружніми…
Так чи інакше, саме з нею мав зустрітись Хангошвілі у день своєї смерті. У грудні 2020 року німецька поліція опитала Сандру Рулофс по телефону, оскільки вона відмовилась приїздити в Німеччину. Ми не знаємо змісту її показів, також не відомо, чи розглядався слідчими суто гіпотетично мотив помсти із ревнощів в цій кримінальній справі. Але після оголошення Сандри Рулофс офіційним свідком у справі про вбивство громадянина Грузії Хангошвілі, інший гарячий грузин миттєво позбувся Лізи і таке враження, що майже готовий повернутися в сім’ю.
Звісно, що жодна жінка ніколи не видасть поліції власного чоловіка, якщо той все зрозумів, полишив коханку і попросить на колінах пробачення. Тому Міхо майже нічого не загрожує. Але, сподіваючись побудувати в Україні своє дрібне міщанське щастячко з Лізою, Міхо зовсім полишив реформи. Це ганьба! Країна в небезпеці, Путін ось-ось нападе, у ставці Фюрера готують чергову п’ятничну нараду, а де ж наш Міміно? Де грузинський Сокіл? Ваш вихід на сцену, Михайло Миколайовичу!
