Політики бояться армію

Палацовий (або масовий) переворот – не лише наша з вами мрія щодо росії. Це і постійний, по суті повторюваний сюжет російської історії.

Вочевидь, стиль "озиратися" на військових у російській політиці з певною недовірою тягнеться ще з часів коли гвардійці брали пряму участь в палацових переворотах – від їхніх рук загинули Пьотр III та Павєл I. Згодом – "декабристи", які по суті пропонували на московії воєнну диктатуру, і аж до генерала Лєбєдя – військовика, який теоретично міг претендувати на посаду російського президента, якби не "авіакатастрофа" у стилі ФСБ.

Саме провоєнні кола, наближені до ГРУ і Міністерства оборони росії виступають зараз джерелом закликів до тотальної мобілізації. У реальності говорити про всеосяжну мобілізацію на московії значно легше, аніж прораховувати її можливі наслідки; а вони досить таки проблемні, особливо зважаючи на те, що російському керівництву внутрішня політика завжди виглядала значно важливішою за зовнішню.

Значною мірою нинішня російська система дуже подібна до стану передреволюційної апатії. І для російського керівництва так просто почати мобілізацію означає "віддати" значну частину влади над цивільними (у тому числі навіть ФСБ) військовим елітам.

Маючи величезну кількість багнетів на руках багато російських генералів минулого задумувалися про заколоти. Певно тому їх вчасно попереджували політичні керівники росії, часом точковими убивствами, часом через репресії.

Така величезна важливість російських військовиків для керівництва держави, – що у часи Єльцина-Путіна, що за Совєцького Союзу, у пізній імперії Романових, – призводила до зворотних наслідків: час від часу армію там зачищають, каструють і кидають у м'ясорубку. Це завжди було потрібно для того, щоби величезна армія, по суті найбільша внутрішня корпоративна структура, ніколи не мала серйозного впливу на політикум.

Час від часу проводилися навіть політичні екзекуції армійців. На початку 1960-х років заарештовували близьких до маршала Жукова офіцерів за підготовку диверсійних шкіл таємно від партійних робітників, а очільником ГРУ на цілих 25 років поставили людину з іншого відомства – ґебіста Пєтра Івашутіна.

Внутрішня підозра російських військовиків до влади не дивна: попри удавану титулованість армійців, влада ніколи не зупинялась перед можливістю ними пожертвувати при досить безглуздих обставинах. Той же Лютневий заколот 1917 року проти Ніколая II – значною мірою справа рук генералів Алєксєєва, Корнілова та Рузського, а сам генерал Брусілов і наближений до Алєксєєва генерал Бонч-Бруєвіч уже зовсім невдовзі після революції були у штабі більшовиків.

Спроб отримати якусь політичну роль в армії на росії було досить багато. Варто пригадати ключові історичні віхи, на яких армія відзначалась, але натомість отримувала від російського керівництва політичну кастрацію.

Надто сильна армія ззовні – надто велика загроза втрати влади перед військовиками. Якщо розібратися, по суті на росії з 1917 року "військові сили" так жодного разу і не приходили до влади.

Найкращим у приборканні "військовиків" виявився Сталін. Спроба засновника Червоної армії Троцького була задушена апаратниками-партійцями Сталіна, "заколот Тухачевського" призвів до ще одного етапу кастрації російського червоного офіцерства перед Другою світовою війною.

Воєнний піар маршала Жукова так і не увінчався для нього жодною притомною посадою після Другої світової війни – лише командування воєнними округами. У результаті Жуков взяв безпосередню участь у "палацових переворотах" проти Берії вже після смерті Сталіна та на захист Хрущова в 1957 році.

В обох випадках після того політичні напарники з ЦК КПСС його "викидали на мороз" і звинувачували у бонапартизмі. Причина проста: вояки у російському політикумі потрібні лише для того, щоби ними жертвувати.

Давати ж військовикам більше, ніж заплановано, ніхто не збирається. Ніяку політичну владу на росії вони не отримали в ХІХ столітті, не отримали в XX-му, і тепер їм знову світить політичне "нічого" вже в XXI-му.

Найбільш цікаво і те, що "мобілізація" на росії нічого істотно не змінює на фронті: нестача сил не покривається гарматним м'ясом. Але вона дає воєнному керівництву величезні повноваження тягати кого завгодно в лави армії – і в першу чергу працівників ФСБ, Росгвардії та інших "цивільних силовиків", які є по суті опорою влади в політичному сенсі й значно обдарованішою благами кастою російських еліт, ніж "військові".

Революції 1917 року передувала неймовірна деінституалізація російського офіцерства: станом на 1917-й лише 4% офіцерів імператорської армії отримали освіту до війни 1914 року. Решта ж були "офіцерами воєнного стану" – нашвидкуруч виведеними з унтерофіцерів прапорщиками, яким політична лояльність керівництву не давала відверто кажучи нічого.

Хребет імперських офіцерів перемололи події Першої світової війни, відбулася "егалітаризація" воєнної касти, суттєве зниження вимог до неї. Щось подібне відбуватиметься і після війни в Україні: чимало росгвардійців, омонівців і феесбешників уже не повернуться на росію тримати на своїх плечах режим.

Молоді ж офіцери, виведені з сержантів, будуть уже не такими як загиблі в боях або застрелені під час мародерства: вони точно знатимуть, що верхівка їх кине. Як кидала в 1915 році, кидала в 1942-му, кидала в усі інші роки...

Взагалі, історія не циклічна, але в російській так мало унікальних сюжетів, і так багато повторюваних, що заколот армійців проти всіх інших виглядає не досить фантастичним. Війна ГРУ-ФСБ почалася задовго до цього, і події в Україні лише додають хаосу у це російське віконце взаємної ненависті усіх проти всіх заради влади.