Прифронтовий Бахмут – місто-привид із кінотрилерів
Розстріляні ворожою артилерією та розбомблені авіацією громади нашого Донбасу тримають стрій. Ніхто без бою не здаватиметься окупантам.
У місті-привиді Бахмуті одного разу по багатоповерхівці прилетіло щось важке. Воно розірвалося на рівні другого поверху – чи через те, що влучило у дерево, чи просто так було запрограмоване.
Бабах був відчутно більшим, ніж ті 152-мм, котрі раніше падали там регулярно. Сила вибуху була така, що бетонні панелі стін втиснуло всередину будівлі, повилітали рами вікон, навіть тих, що стояли уже давно без скла.
Дверні коробки із дерева чи із заліза – байдуже, змело, як картон. Загалом, те, що під'їзд совєцької панельки не зсипався вниз за зразком карткового будинку, можна вважати щастям.
Осколки математично рівномірним чином посікли всі проєкції, глибоко заходячи у штукатурку – всі речі накрило пилом зі змеленої залізом піщаної муки. Мешканців у цьому будинку лишилося не більше одного-двох на під'їзд, але випадково так сталося, що в одній із квартир в ту ніч спали розвідники, група з 5 осіб.
Внаслідок вибуху по-справжньому прокинулися двоє з них, один – командир: по-перше, тому що мав холеричну вдачу, а по-друге, тому що, як начальник, мусив оцінити масштаби лиха. Другий – тому, що вибуховою хвилею його здуло з ліжка і вдарило об стіну; а за 15 хвилин прокинувся іще один і спитав командира, чи не треба тому допомога.
Вранці масштаб втрат виявився більшим, ніж здавалося вночі. Загинув мотоцикл розвідників – їхня улюблена домашня тварина, котра слугувала більше для пестощів, аніж для діла.
Моцика лишили з вечора під тим злощасним деревом, і вибухом його розірвало навпіл, не мучився. У того, котрий влетів у стінку прямо з обіймів Морфея, вранці виявився синяк на ребрах з підозрою на тріщину.
Невеличкий осколок залетів у новеньку куртку одного з бійців, і запікся в пластмасову "блискавку". Він став невід'ємним елементом його одежини...
P.S. Сьогодні вперше за кілька місяців пройшов пішки більше, ніж 500 метрів у тилу. Згадав, що, по-перше, як же я люблю ходити пішки, а по-друге, що як же я люблю степи, і цей донецький степ – теж!
Бо степ, як і море, формує особливе життя. У горах чи лісах часто краса вечірнього, чи ранішнього сонця прихована від людей, але тільки в степу чи у морі може бути так, що захід і схід сонця – поруч із тобою, що вся їх пишна краса двічі на день струменить вздовж поверхні планети, омиваючи все навколо жовтим, червоним, блакитним сяйвом.
