Про ненажерливість цифрової юрби

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).

Кожного разу, коли контактуєш з кимось поза війною, чуєш однотипні питання: «Як ви там хлопці, наступаєте!?», «Коли вже всіх повбиваєте?», «Валіть їх нещадно!», «Наступайте!», «Чому так повільно все?», «Коли вже Кремль спалите?» і тому подібне. Бачу йдуть тисячоліття, а нічого у світі не змінюється.

І все це було. І є. І, на жаль, буде... І анамнез і діагноз блискуче поставив Сенека: «Питаєш, чого слід уникати передусім? Юрби. Повертаюся звідти пожадливіший, марнославніший, вибагливіший, навіть жорстокіший і нелюдяніший – побував серед люду».

Ось як філософ описує реакцію юрби під час перерви у бою гладіаторів. Цю перерву заповнили різаниною бійців без обладунків і спеціальної підготовки:

«Тепер – не до жартів: розпочалася справжня різанина. Жодного прикриття – все тіло оголене для ударів; порух руки – рана. Цьому видовищу здебільшого надають перевагу над звичайними поєдинками, як і перед улюбленими парами бійців.

Ще б пак! Ні шолом, ані щит не протистоять мечеві. Та до чого тут захист? До чого вміння? Все це лише ненадовго відстрочує смерть. Уранці людей кидають на поталу левам та ведмедям, в обід – глядачам.

Вони й нацьковують убивць на тих, які в свою чергу стають убивцями; переможця приберігають лише для наступного вбивства: єдиний вихід для всіх, хто тепер б'ється, – смерть. У хід ідуть вогонь і залізо. Таке-то діється, поки пустує арена...

Але ж не один із них йшов на грабунок, убив людину. – Ну й що з того? Він убив, він і розплачується тепер. А ти, що ти вчинив, нещасний, щоб дивитись на це?..  Вбивай, шмагай, пали!

Чому так боязко набігає на меч? Чому так нерішуче вбиває? Чому так мляво йде на смерть? Батогом женіть на вістря, хай голими грудьми навзаєм приймають удари! Перерва у видовищах? – Хай і в перерві гинуть люди, щоб не було й хвилини, нічим не заповненої!».

Як ці слова нагадують реакції нинішньої юрби. Пожадливої. Безсердечної. Захланної та Ненажерливої. І щось казати й пояснювати не хочеться, і не варто...

Її образ повсюди. Її сморід скрізь. Вона в усіяних посадками трупах, що булькають, розкладаються. муміфікуються. Все це територія смерті.

Вона тут володарка, а ти – лиш чергова ціль, яка в черзі... і ця смерть скрізь, і завжди. Під час бою, жорстких прильотів, авіаударів і навіть під час відпочинку.

Вона не випускає зі своїх пазурів, навіть під час сну. Особливо під час сну. Від неї намагаються рятуватися безсонням, але безсоння – це теж розтягнуте вмирання.

І коли ти розумієш, що війна це територія смерті й відкладання, відстрочування – це лиш розтягування страти, мусиш сміливо йти їй на зустріч. Полювати на неї. Перемагати її й точно не здаватися.