Про зелень у голубому вагоні

Пам'ятаєте, як пасував перед непереборними обставинами навіть такий знавець когнітивних ситуацій як Іван Степанович Плющ – лише розводив руками і припиняв упихувати те, що упхнути неможливо за визначенням?

Нас на важкі розмисли про неможливе і роль напівтонів у палітрі сучасного світу цьогораз навернула прекрасна оповідка про просту пролєтарку на трамвайній колії до київської Пущі.

«Українська правда» розповідає, як сільську дівчину Валю з Буковини мрія про кермо «голубого вагона» колись, всупереч батьковому наказу, привела до столиці. І шановна Валентина Іванівна ось вже піввіку ганяє наразі помітно покоцаний, вже й не «голубий вагон» №12 зі столичного Подолу до дачної Пущі-Водиці.

У пані вагоновожатої пасажирами були Кузьма, Алла Пугачова, «губата Свєта» (Лобода), Дзідзьо. Валентина Іванівна мріє прокатати до Пущі-Водиці «Вовчика».

Так ласкаво вона називає президента Зеленського, який «дуже-дуже багато робить, але не всі цього розуміють».

І отут ми нічого не могли з собою вдіяти – увесь флер з образу гарнюньої жіночки, працьовитої героїні трамвайних трас, душевної і розважливої, заклопотаної родинними негараздами українки ніби вітром здуло.

Розуміємо, що не можна світ розпанахувати навпіл, що між чорним і білим – веселка, що глас народу – ще той глас. Тож Валентина Іванівна в обох турах знову проголосує за «дуже роботящого» Зеленського і клоун знову вішатиме мацу на вуха плебсу, городячи фігню, трахомудію і бридні про аеропорти, кілометри доріг, кінці епох, саджанці і університети. 

Пані вагоновожатій наші аргументи щодо очевидної усьому світові політичної і фахової неспроможності вискочки та його так званої «команди» – до намозолених сідниць.

В очах пересічної, файно-розчудесної тітоньки Валі блазень Зе майорить прапором, височить монументом, символізує надію, уособлює мрію, матеріалізує шанси, персоніфікує усіх поводирів із Мойсеєм і Сусаніним включно.

Ви чули хай, здійнятий австрійськими вболівальниками з приводу корумпованої до кісток нації, чия дерев'яна футбольна збірна спеціально злила матч з їхньою збірною, щоб не виходити на Францію? Для тих, хто не в темі, пояснюємо: дерев'яні – наші.

Хоч насправді усе було не так! Напередодні заключного матчу у групі Е між шведами і поляками Зе зателефонував королю Швеції Карлу Ґуставу Фольке Губертусу. Звично розпитавши короля, чого це Україна і досі не в НАТО, блазень підступно вдарив солідного європейського монарха по історичній пам'яті! Мовляв, вже наші пращури – ваш Карл ХІІ Пфальц-Цвайбрюк Віттельсбахський з нашим Іваном Степановичем – пліч-о-пліч стояли під Полтавою проти супостата і бариги Петра Олексійовича. Так не могли б і ми…

Наївний Карл Ґустав Фольке Губертус попросив своїх хлопців виграти у Речі Посполитої. Королям не відмовляють. Україна – у плей-офф. Ні-ні, Господь з вами, Петри Олексійовичі навіть не однофамільці!

Блазня хлібом не годуй, дай намолоти сім мішків гречаної вовни. Це він і лише він гарантує погибель баригам, ось-ось звільнить окуповані Крим з Донбасом, Придністров'я і Абхазію, знизить усі тарифи гамузом, за роялті з рашки придбає пані Валентині іменний трамвай Таtrа Т3.

А ще сниться тітці, що Вовчик щомісяця чекатиме на неї на Контрактовій площі і, як слузі-нардепці, видаватиме авоську з чотирма тисячами зелених «франклінів».

Інколи сон набуває ознак страшного. Це коли вагоновожатій увижається клятий Порошенко – вихоплює авоську з рук її благодійника і, на ходу перелічуючи гроші, ховається на базі НАТО на кінцевій зупинці трамваю №12. Валентина Іванівна кричить, з усієї сили тисне на гальма, намагаючись зупинити сповзання країни до вашингтонського округу.

Сон вивершується хорорною явою, в якій хрипить і лається її чоловік: Валентина Іванівна дужо притисла хворого на коронавірус бідолаху ногою до стінки приватного будинку на Бабиному Яру. Обоє заходяться у німому зойку: Порошенко втік, «франклінів» нема, треба йти на зміну.

Що робити? А біс його знає. Мабуть, доведеться таки дочекатися, коли трамвай з рейок зійде.