Самозбереження України — перший крок до перемоги над росією

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

На загальному й стратегічному рівнях, на жаль, ми будемо знаходитися в абсолютній турбулентності. І все через сукупність невідомих факторів, які прямо впливатимуть на російсько-українську війну.

• По-перше, вибори у Західному світі, аж до формування нових Урядів у ряді країн, включаючи США можливість для рішучих дій буде обмежена.

«Перехідні» кабінети ризики на себе не беруть — це ми уже знаємо точно. А отже, питання фінансування на якийсь час стає підвішеним, і на якийсь час стають підвішеними перспективи нарощувати більші постачання озброєнь понад те, що завчасно заплановано.

• По-друге, можливість мобілізації на росії у післявиборчий період, тож так чи інакше, лише тоді буде зрозуміло чи планують подібні дії московити.

У РФ відверто ситуація не є істотно кращою за нашу, для них негативним небажаним сценарієм звісно є не крах самої держави (що є ключовим негативним сценарієм для нас), а стратегічна поразка у війні (про неї путін говорив сьогодні). Те, що стратегічна поразка ще не означає крах держави не робить для росіян ситуацію більш зручною: проблемний сценарій існує і нікуди не дівається.

• По-третє, існує ризик проведення виборів і в Україні, не варто скидати з розрахунків забаганки рейтингозалежних «слуг народу».

Це може відкрити небажаний і непотрібний етап з політичними чварами, який так само сковує сили від більш рішучих дій і заходів. Утім, ця загроза на тлі двох попередніх додає найменшу кількість невизначеності.

Якомога більше позбавлятися від інерційного мислення, закладеного 2022 роком, заснованого на таких вихідних положеннях: швидка війна, можливість швидкої перемоги шляхом косметичної адаптації до обставин і швидке повернення до стабільності. Економічна адаптація до реалій війни, на щастя, все-таки відбувається — хоча, звісно, і не виглядає як «покращення життя вже сьогодні» з агіток політиків.

Війни програють не через слабкість однієї зі сторін. Об'єктивно, через слабкість відбувається лавіювання до кінця, яке не дає війні початися як такій: держава приймає нав'язані їй умови капітуляції без бою у вигляді нового порядку денного.

Війни програють через хибні пріоритети — неправильні оцінки важливості тих чи інших ресурсів, напрямків, видів озброєнь і методів державної політики. Стратегування — це і є форма мислення заснована на пошуку коректних пріоритетів.

Це не «ми за перемогу і перемога усім хорошим, а погане нам не треба» — це от якраз щось типу леза Оккама: «Позбавляємось зайвих сутностей». Є речі, від яких слід відмовитися, бо існують вже актуальніші та цінніші.

Пріоритетизація і депріоритетизація — основні завдання держави на цей рік. Навчитися мислити стратегічно — завдання особливо реалістичне, коли усвідомлення ризику загинути для усієї системи уже точно невідворотне.

Пріоритетизація має бути наступна:

1. ВПК і те, що можна виробляти хоча б сумісно з іншими державами; пояснювати не треба.
2. Економічні заходи — передусім, по виведенню з тіні економічних суб'єктів та збільшенню бази оподаткування, для більш стабільного підґрунтя.
3. Вдосконалення систем навчання, передачі військового та іншого досвіду у Збройних Силах, що стає особливо актуальним в умовах тих відчутних військових втрат, які наша армія мала у 2023 році.
4. Розвідувальні та дипломатичні дії, причому спрямовані не лише на протидію російському впливу на Заході, а і на консолідацію сил лояльних до України в західному політикумі.
5. Стратегічне завдання: формувати комунікації, які адаптують українців до тих складних реалій, в яких ми опиняємось під час війни й не ставлять перед фактом «все х*йово, крутись як думаєш» — а от саме «ситуація відверто складна, але ось так і так ми зможемо мати кращу ситуацію з часом».

Тут є особлива проблема: наша інфраструктура впливу у Західному світі спорадична, нечисельна і не скоординована, партизанська. Ми маємо не просто боротися з впливом РФ — ми маємо вчитися просувати рішення на Заході, у політичних середовищах де «не так чітко видно» все тим чином, який нам потрібен.

«Випадково» це усе не з'явиться — має бути державна політика, готова до симбіозу із конкретними середовищами: лобістами, активістами, дослідниками тощо (у західних вишах і аналітичних центрах нині перебуває величезна кількість українців, яким ми не ставимо завдань — а треба!). Величезний менеджерський процес, але і він — посильний для нашого народу.

Створити це неможливо без повноцінного проактивного впливу на інфопростір, включаючи наративний. Проста «боротьба з негативом і дезінформацією» — рішення, яке не дуже дієве в нинішньому форматі війни.

Що більші завдання стоять перед нами, то більш досконалим має ставати наше стратегічне мистецтво. Це і є наша задача на 2024-й — удосконалюватись і ускладнюватися як організм, нарощувати функції та спроможності, бути готовим не до двох варіантів розвитку подій, а до чотирьох і більше.

Те, що наша нація у 2013-2014 і 2022 роках прийняла рішення вийти з зони комфорту і битися, попри бажання самозбереження ми обрали складний шлях і ускладнились аби його пройти. Ускладнюймося далі, самозбереження України заради перемоги над росією!