Теорія розбитих вікон: як боротьба з безладом змінює суспільство
«Теорія розбитих вікон», імовірно, є найвідомішим прикладом того, як зовнішній вигляд впливає на рівень злочинності.
Теорія розбитих вікон говорить про те, що люди копіюють поведінку один одного, причому не обов’язково хорошу. Сенс теорії розбитих вікон полягає в тому, що чим менше звертати увагу на дрібні правопорушення, тим більше їх стає. Люди починають думати: чому їм можна, а нам не можна? Причому з часом злочини стають серйознішими.
У 1980-х роках Нью-Йорк переживав дуже складні часи з погляду злочинності. Там щодня скоювалося понад 1500 тяжких злочинів. 6-7 убивств на добу. Уночі ходити вулицями було небезпечно, а в метро ризиковано їздити навіть удень. Грабіжники та жебраки в підземці були звичним явищем. У вагонах було брудно, під ногами валялося сміття, стіни й стелі суцільно вкриті графіті. Місто було у полоні найжорстокішої епідемії злочинності у своїй історії.
Але потім сталося щось незрозуміле. Досягнувши піку у 1990 році, злочинність різко пішла на спад. За кілька років кількість убивств знизилася на дві третини, а тяжких злочинів — наполовину. До кінця десятиліття в метро злочинів стало на 75% менше, ніж на початку. Чомусь десятки тисяч злочинців і хуліганів перестали порушувати закон.
Що сталося? Хто натиснув чарівний стоп-кран і що це за кран? Його назва — «Теорія розбитих вікон». Канадський соціолог Малкольм Гладуелл у книзі «Переломний момент» розповідає:
«Розбиті вікна» — це дітище криміналістів Вілсона й Келлінга. Вони стверджували, що злочинність — це неминучий результат відсутності порядку. Якщо вікно розбите й не засклене, то ті, хто проходить повз, вирішують, що всім байдуже й ніхто ні за що не відповідає. Незабаром будуть розбиті й інші вікна, і відчуття безкарності пошириться на всю вулицю, посилаючи сигнал всій окрузі. Сигнал, який закликає до серйозніших злочинів».
Американські соціологи Джеймс Вілсон і Джордж Келлінг у 1982 році написали в журналі The Atlantic Monthly статтю «Розбиті вікна». Вони заявили, що не можна ігнорувати дрібні правопорушення, бо вони впливають на зростання злочинності загалом. Але як це працює і до чого тут вікна? Річ у тому, що якщо в будівлі розбите вікно й ніхто не збирається його ремонтувати, найближчим часом будуть розбиті й інші вікна. Причому це стосується як благополучних, так і неблагополучних районів. Щоб довести цю думку, Вілсон і Келлінг навели приклад експерименту психолога Філіпа Зімбардо у 1969 році. Він залишив два автомобілі без номерів і з відкритими капотами в неблагополучному й спокійному районах. У першому випадку через десять хвилин після того, як психолог залишив машину, місцеві жителі розбили вікна й забрали всі речі з неї. А в спокійному районі машина залишалася недоторканою, доки Зімбардо не розбив її частину кувалдою. Мешканці приєдналися до нього, і через кілька годин машину було не впізнати.
Гладуелл займається соціальними епідеміями. Він вважає, що людина порушує закон не лише (і навіть не стільки) через погану спадковість або неправильне виховання. Величезний вплив на неї має те, що вона бачить навколо. Контекст.
Нідерландські соціологи підтверджують цю думку. Вони провели серію цікавих експериментів. Наприклад, такий. З велосипедної стоянки біля магазину прибрали урни й на керма велосипедів повісили рекламні листівки. Стали спостерігати — скільки людей кине флаєри на асфальт, а скільки посоромиться. Стіна магазину, біля якого припарковані велосипеди, була ідеально чистою. Листівки кинули на землю 33% велосипедистів. Потім експеримент повторили, попередньо розмалювавши стіну беззмістовними малюнками. Накидали вже 69% велосипедистів.
Повернімося до Нью-Йорка часів шаленої злочинності. У середині 1980-х у нью-йоркському метро змінилося керівництво. Новий директор Девід Ганн почав роботу з… боротьби проти графіті. Не можна сказати, що вся міська громадськість зраділа ідеї. «Займися серйозними питаннями — технічними проблемами, пожежною безпекою, злочинністю... Не витрачай наші гроші на дурниці!» Але Ганн був наполегливий:
«Графіті — це символ краху системи. Якщо починати процес перебудови організації, то першою має стати перемога над графіті. Не вигравши цієї битви, жодні реформи не відбудуться. Ми готові впровадити нові поїзди вартістю 10 млн доларів кожен, але якщо ми не захистимо їх від вандалізму — відомо, що вийде. Вони простоять один день, а потім їх понівечать».
І Ганн дав команду очищати вагони. Маршрут за маршрутом. Склад за складом. Кожен вагон, кожного дня. «Для нас це було як релігійний ритуал», — згадував він пізніше.
У 1990 році начальником транспортної поліції було призначено Вільяма Браттона. Він узявся за... безквиткових пасажирів. Щодня близько 170 тисяч людей потрапляли в метро безкоштовно, просто перестрибуючи через турнікети. Що зробив Браттон? Він поставив біля турнікетів 10 переодягнених поліцейських. Вони хапали порушників і ставили їх у ланцюжок на платформі. Після цього їх проводили в поліцейський автобус, де обшукували, знімали відбитки пальців і перевіряли по базі даних. У багатьох знаходили зброю або проблеми із законом.
У 1994 році мером Нью-Йорка обрали Рудольфа Джуліані. Він підтримав стратегію боротьби з дрібними правопорушеннями в масштабах усього міста. Поліція зайняла принципово жорстку позицію щодо порушників. Рівень злочинності став різко падати — так само швидко, як і в метро.
«Теорія розбитих вікон», імовірно, є найвідомішим прикладом того, як зовнішній вигляд впливає на рівень злочинності.
