У NYT розповіли, як живе містечко, в якому зникли чоловіки призовного віку

Чоловіки намагалися переправитися до Румунії на човнах, із водолазним спорядженням, на саморобних плотах із пластикових пляшок.

Про це пише The New York Times.

Офіцери ТЦК та СП зупинили Івана на дорожньому посту та відвезли на навчальну базу, але через три дні він самовільно залишив армію. Відтоді він переховується вдома у Вилковому — невеликому містечку на самому півдні України — і майже не виходить надвір.

Майже через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення росії Україна стикається з подвійною проблемою — нестачею військових і небажанням чоловіків служити. Багато чоловіків призовного віку — від 25 до 60 років покинули країну. Інші ж ведуть «гру в кішки-мишки» з ТЦК та СП або просто сидять удома, не показуючись назовні.

Унікальна географія та історія Вилкового — занепалого рибальського порту на Дунаї — зробили його перебільшеним відображенням України у мініатюрі, де чоловіки призовного віку майже зникли.

«Хто залишився?» — питає Іван, 42 роки, просячи не називати його прізвище з міркувань безпеки. — «Жінки, літні люди і чоловіки, які намагаються без потреби не виходити».

Національна ідентичність у цьому регіоні не така глибока — територія не раз переходила від однієї держави до іншої — тож ентузіазм щодо війни тут незвично низький, хоча чимало чоловіків таки пішли воювати.

Румунія звідси — рукою подати, її видно через Дунай, а Молдова — зовсім поруч, тому спокуса втекти велика. Багато хто вже зробив цей крок, але деякі загинули або були затримані. Вилкове оточене річками, болотами та блокпостами, тому втеча є складною й небезпечною — настільки, що таких, як Іван, це переконує краще залишатися в укритті, з острахом чекаючи на стукіт у двері.

На відміну від чоловіків, жінки Вилкового вільно їздять і виїжджають, і для деяких ці зміни стали звільненням — відкрилися робочі місця, які раніше були для них зачинені.

Мобілізаційна засідка особливо інтенсивна вздовж кордонів України.

У Вилковому вулиці — це канали: його іноді, з неабиякою щедрістю, називають «Венеція України», і прикордонні катери патрулюють водні шляхи.

Чоловіки намагалися перетнути річку до Румунії на човнах, за допомогою дайверського спорядження, навіть на саморобних плотах із п’ятилітрових пластикових пляшок.

«Навіть добре підготовлених людей захоплювали течії», — розповів майор прикордонної служби Олег Мукомела.

За оцінками служби, по всій країні принаймні 70 чоловіків втопилися або загинули в лісах і болотах, намагаючись утекти з України.

З Вилкового веде лише одна дорога, і на ній стоять прикордонні блокпости. Далі головна траса, що дає доступ до решти країни, перетинає Молдову, а потім знову повертає на Україну, проходячи через прикордонні пости. Колись існувала ще одна важлива дорога, що вела до Одеси, поки російські обстріли не пошкодили розташований на ній міст.

Морякам дозволено залишати Україну для роботи на суднах, але багато хто вирушив у рейс і не повернувся. Їхні дружини та діти, що залишилися вдома, тепер навідуються до них у сусідніх країнах між морськими рейсами.

Українці, які вміють обходити блокпости, часто покидають свої машини й мчать пішки через дерева та городи до Молдови. Злочинні мережі контрабандою вивозять людей із країни нелегально — за доволі високу плату.

Українські командири та військові експерти кажуть, що нестача військових призвела до появи розривів у сотні метрів між укомплектованими позиціями на передовій, що дозволяє росіянам просуватися вперед. Сотні тисяч українських військових загинули, були поранені, потрапили в полон або зникли безвісти.

Прокурори повідомляють, що відкрили 290 тисяч проваджень за дезертирство або самовільне залишення частини.

Але регіон, колись відомий як Південна Бессарабія, до якого належить Вилкове, — інший. Більшість місцевих мешканців розмовляють російською; це нащадки «старообрядців», які кілька століть тому відкинули реформи в російській православній церкві та оселилися тут, рятуючись від переслідувань.

Від 1812 року ця територія побувала під владою Османської імперії, росії, Молдавії, Румунії, знову росії, України, Німеччини, Румунії вдруге, Радянського Союзу, Румунії втретє, потім знову СРСР, і зрештою — України. Ця мінливість державної належності глибоко вплинула на ставлення місцевих до влади та до обов’язку служити, пояснює історик Володимир Полторак із Інституту сходознавства Чеської академії наук.

«Будь-яка форма влади сприймається з недовірою», — каже він. — «У певному сенсі вони анархісти».

Із майже 8 тисяч жителів Вилкового на початок повномасштабної війни нині залишилося близько 5 тисяч — хоча через те, що багато хто переховується, оцінити точніше важко. Усі знають когось, хто виїхав.

«Я дуже за ним сумую», — каже 55-річна Галина Сіларіна про свого друга-моряка, який поїхав, коли почалася війна.

Наливаючи домашнє вино у келихи, її чоловік, 61-річний Анатолій Сіларін, підняв тост за повернення колишнього життя.

«Можливо, колись це місце і було Венецією, — сказав він. — А тепер хто знає, що це таке».

«Світ повністю звузився», — розповів інший мешканець міста, майже 60-річний, який усе ще підпадає під мобілізацію. Він попросив не називати його ім’я, щоб уникнути переслідування. За його словами, близько половини чоловіків призовного віку, які залишилися у Вилковому, взагалі не виходять з дому.

Щодо відчуття пастки, він зауважив, що головне — не зациклюватися на цьому. Цього року він займався тим, що щодня збирав зі свого дерева стиглі інжири й варив із них варення.

Коли чоловіки зникли, жінки взялися за традиційно «чоловічу» роботу, зокрема рибальство — основу місцевої економіки. За словами мера Матвія Іванова, із приблизно 700 рибалок у Вилковому залишилося лише близько 70, більшість із яких старші за 60 років.

«У міській раді, — каже Іванов, — усі інші працівники — жінки. Я єдиний чоловік, що залишився». Або, принаймні, єдиний, кого видно.

«Тепер у місті — самі жінки», — каже він. — «Вони насолоджуються цим, зайняли всі сфери, і тепер саме вони керують».

Дві сестри — 67-річна Антоніна Біловоленко та 63-річна Клавдія Москвичова — радіють, що стали працівницями рибальської компанії, навіть попри важку роботу.

Вони завжди любили рибальство, але до війни не могли влаштуватися — переважно займалися городами. Тепер же, через нестачу робочої сили, компанії охочіше беруть жінок. Щодня сестри вдягаються тепліше, готують сітки й виходять у плавання.

«Ми це любимо, любимо понад усе», — каже Москвичова.

Біловоленко додає: «Виходиш на воду — і забуваєш усе: і що, і як».

Їхній брат, 66-річний Анатолій Унгаров, який колись працював у тій самій компанії, зізнається, що заздрить сестрам, котрі досі виходять у море. «Не кожен чоловік може зрівнятися з ними у рибальстві», — каже він.

Для інших жінок зміни стали радше тягарем, ніж можливістю.

50-річна Ольга розповідає, що їй важко дається фізична робота, яку вона виконує на підприємстві, що збирає очерет на експорт. За її словами, чоловіка затримали працівники військкомату та відправили до армії, тож вона змушена була перебрати на себе його роботу. Прізвище Ольга відмовилася називати, побоюючись, що це може допомогти виявити чоловіків, які переховуються.

«Робота важка», — каже вона, додаючи, що раніше цим займався її чоловік.

Війна сильно вдарила по туристичній галузі регіону. Місцева компанія «Пелікан», яка грає на паралелі з Венецією, до війни мала 50 працівників. Тепер залишилося 20 — переважно жінки та літні люди, розповідає власник Михайло Жмуд, якому 66 років і який уже не підлягає мобілізації.

«Мій механік тепер ховається вдома», — каже він. — «Коли я телефоную й прошу глянути човен, він відповідає: «Спершу перевірю, чи немає у місті ТЦК».