Україна була, існує та житиме — фінський історик Тимо Вігавайнен
3 роки тому кремлівський бункерний дід проголосив «спеціальну воєнну операцію», розпочавши геноцид українців. Нація і країна витримали удар.
У Кремлі засіли свідомі сектанти, для яких українець і московит — представники одного й того ж самого народу, а українська держава була створена лише більшовиками. Цей пропаґандистський наратив панує не лише у РФ, але й подекуди у більшості країн світу, зокрема, у Фінляндії.
Нам вдалося поспілкуватися із провідним дослідником минувшини, педагогом, професором-емеритом Гельсинського університету, доктором філософії та членом Фінляндської академії наук Тимо Вігавайненом. Він розповів, як на його батьківщині сприймають московитську війну проти України та історію реґіону Міжмор'я у цілому.
– Пане професоре, тривалий час у Фінляндії панував позірно прокремлівський погляд на все, що відбувалося і відбувається на обширі від Балтійського та Чорного морів до Тихого океану. Чи змінилося ставлення фінів тепер?
– Звісно, зміни помітні й вони суттєві. Хоча, мушу зауважити, що в академічному середовищі досі можна виявити тих, хто говоритиме про спробу «войовничого» Заходу в особі НАТО створити в Україні «антимосковитський проєкт із проамериканськими маріонетками» на чолі держави. Наших політиків, які також транслюють подібні побрехеньки, я навіть згадувати не хочу, бо це відверті популісти, котрі відпрацьовують кремлівську зарплату. Що ж стосується, путіна, то він припустився помилки учня початкової школи, довівши сучасні проблеми умовами більш ніж тисячолітньої давнини, які сам навіть не розумів та навряд и усвідомлює взагалі.
– Погодьтеся, що піддослідний диктатор плутається не лише у термінології, але й хронології. Однак маніпулювання фактами, особливо історичними, завжди було чарівною паличкою узурпаторів, в якій країні вони не утримували б владу силою.
– Маєте рацію. Нації існують, якщо вони хочуть існувати незалежно від забаганок і думок схиблених тиранів. Держави народжуються та зникають, їх поглинають сусідні, вони руйнують зсередини, але жодна держава не існувала вічно. Часто різні нації хочуть жити разом, щоб отримати синергію у злому світі. Проте це аж ніяк не український випадок. Скажімо, Іспанія була скроєна наче ковдра із безлічі дуже різних клаптиків, і те саме стосується Анґлії, Франції та Італії, не кажучи вже про Німеччину.
Навіть моя рідна Фінляндія може вмістити кілька різних мов — не лише панівну фінську, але й шведську, саамську і кілька діалектів карельської. Щоправда, Лондону не подобається ідея незалежності Шотландії, а Мадрид хотів прямо заборонити Каталонії ставати незалежною, навіть якби було показано, що вона хоче цього. Громадянська війна в Америці також велася лише у другу чергу через рабство. Збереження Союзу під проводом Вашинґтона було важливіше.
– Безперечно, пріоритет державності відбиває національні почуття деяких політиків. Хоча на сьогодні це сприймають радше за рудимент у зв'язку із пануванням мультикультурної толерантності та глобалізму. Чому ж путіну, чиє етнічне походження досі лишається темою для дискусійних суперечок науковців, так кортить повернути світ у премодерну добу?
– Влада — це наркотик, що викликає надзвичайно сильне звикання, від влади майже неможливо відмовитися, коли ви до неї дорвалися. Спробувавши влажу одного разу на смак, вже ніколи не зможете нею насититися. Хіба Німеччина не мала бути світовою державою або ж узагалі нічим, питав німців Адольф Гітлер. Хіба московія не повинна була бути наддержавою, як СССР, запитує постійно путін. Це залежність, іноді окроплена кров'ю.
В історії Фінляндії є безліч прикладів, коли нашу державу очолювали, але добровільно складали із себе обов'язки, розуміючи, що їхній час минув: реґент Пер Евінд Свінгувуд, президенти Ристо Рюті та Карл Ґустаф Еміль Маннергейм... Проблема в тому, що ті нації, які вже скуштували плоди становища наддержави, не хочуть повертатись до неї.
– У чому ж тоді проблема? Невже їх змусили маніпулювати «хибною свідомістю» і вони намагаються боротися із правдою брехнею?
– На питання про те, чи існує нація, є проста відповідь: вона існує, якщо хоче бути. Українці сьогодні це доводять не лише всьому світові, людству, але перш за все, собі. Коли сусідні країни повністю стерли Польщу з мапи наприкінці XVIII століття ледь не відразу постав національний гімн «Ще Польща не загинула» («Jeszcze Polska nie zginęła»). Поет, який написав цей славень, дещо невдало переклав «руйнування» чи «смерть» як «гноблення». Польща справді звалилася як держава, але не як нація.
Згідно із романтичною метафорою Адама Міцкевича, вона навіть померла: «Польща була Христом народів, який помер, але воскресне із мертвих». Це можна також розглядати так, що Польща все ще існувала у своєму народі: «Поки ми живемо» («Kiedy my żyjemy»). Поки поляки були живі, так само існувала і Польща. Навіть те, що було взято силою, неодмінно буде відвойовано. Зрештою, була католицька релігія, була польська мова, і було усвідомлення власної історії та особливої якості. Все це знову зазнало дуже жорстокого нападу наприкінці ХІХ століття.
Водночас національне існування Фінляндії досягло величезного прогресу завдяки пробудженню державного життя та надання прав фінській мові. За цим стояло польське повстання, але то вже інша історія. Польський національний гімн також дав поштовх до створення українського національного гімну. Основна ідея його вступних слів була тією ж, що Україна ще не вмерла: «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля». Пізніше слова було трохи змінено.
– Професоре, але з тих подій минуло занадто багато часу і пролилося море крові. До слова, українці воювали не лише під знаменами Москви царської чи більшовицької, але й на боці Польщі, Німеччини, Австро-Угорщини, навіть Фінляндії. Чи не вважаєте зацикленість путіна і населення РФ намаганням змінити не минуле, а майбутнє, де українцям буде остаточно відмовлено в існуванні як самобутній європейській нації?
– Звісно, що нахабна заява путіна про те, що України взагалі ніколи не існувало, що це, мовляв, «the failed state with fake nation», дуже швидко виявилася трагікомічною фантазією. Україна справді відчутно довела, — вона була, є і буде, і тепер уже не можна робити такі заяви, не маючи на те вагомих підстав. Проте, на жаль, я не настільки глибоко не занурений в українську історію, але наскільки мені відомо, то теперішня Україна не є моноетнічною державою чи навіть мономовною нацією, ваші уряди, безсумнівно, зробили безліч помилок, особливо за минулі 6 років, тому складно оцінювати ситуацію із перспективами на десятиліття.
Колись говорили про адаптацію так званої «фінської моделі», яка швидше за все запропонувала специфічне розв'язання мовного питання, проте це вже у минулому. Тут прошу не плутати її із геополітичним курсом на догоду сильного сусіда, відомого як «фінляндизація». На мій погляд, багато російськомовних українців завжди були патріотами України, як і багато шведськомовних фінляндців колись були, так би мовити, профінські налаштовані; без їхньої ролі розвиток фінської національної культури також був би дуже складним. Яскравий тому доказ — уже згадані мною шведи Свінгувуд і Маннергейм.
– Це все так. Хоча, польські колеги Вам дорікнуть, зауваживши, що їхня країна за підсумками Другої світової війни, переживши найретельнішу етнічну чистку у новітній історії, після 1945 року стала майже на 100% польською. Ідеальна ситуація для Варшави, котра змінилася після приєднання до ЄС і початку московитської воєнної агресії проти України у лютому 2014-го, а потім і у лютому 2022-го.
– Як я казав раніше, у нашому світі немає нічого сталого. Так, Польща зараз уже не зовсім однорідна, але принаймні більше нема потреби намагатися стверджувати, що поляки — це просто близькі родичі, які погано говорять російською мовою і яких потрібно виховувати відповідною мовою та у правильному дусі. Кордон між Польщею та РФ розкривається як тріщина, і за цим стоять сотні років історії.
Але, якщо Польща та Україна — це країни, де корінні народи розмовляють місцевими мовами, чи не слід те саме сказати й про РФ? Там багато не слов'янських етносів століттями русифікували та охрещували буквально вогнем і мечем. Балтійські республіки, знову звільнившись від Москви у 1991 році, і собі відчайдушно намагалися асимілювати своє російськомовне населення, у тому числі й силою, замість спробувати продовжити м'якшу інтеґрацію.
Досі ця проблема в Естонії, Латвії та навіть Литві не розв'язана. У Фінляндії чисельність московитів була найнижчою у 1970-х роках, коли вона була настільки мала, що її зазвичай навіть не згадували у статистиці. Сьогодні ж їх уже майже 100 тисяч, включаючи так званих «релокантів» та інших російськомовних включно з українцями РФ, які не завжди ідентифікують себе як московити.
– На Ваш погляд, цих імміґрантів із РФ можна занести до переліку безпроблемних? Чи не вважаєте це драматичною іронією, адже вони завжди були несвідомою «п'ятою колоною», прихованою аґентурою Кремля на Заході?
– Думаю, це перебільшення загрози, яку все ж не варто скидати з рахунків. Однак, імміґранти із РФ у більшості своїй білошкірі християни або ж атеїсти, які розмовляють індоєвропейською мовою й не спричиняють суттєвої шкоди владі тієї країни, куди переселилися, на відміну від азійських чи африканських нелеґалів. Окрім того, вони мали досвід тоталітаризму.
Тож, я вважаю, що це також принесло із собою щеплення від нових подібних спроб. Хоча події минулих трьох років показують, що помилився. Замість московитів, можливо, варто було б віддати перевагу українцям, як іммігрантам, які справді доводять свою працелюбність. Вони, як правило, мають добрі сторони у поведінці, багато з ваших співгромадян вчать складну фінську мову, і це надихає.
– Ви певні, що населення РФ можна узагальнити терміном нація, попри той факт, що там проживають не одні московити, які не становлять більшості?
– Це умовності та припустимі відхилення для визначення соціально-національного складу окремо взятої країни. Кожна нація прагне зберегти щось своє і зазвичай формує асоціації про свою батьківщину. У РФ цей процес завжди очолювався Кремлем, тому там переважна більшість населення — від ногайця до тувинця, від карела до бурята — охоче ідентифікує себе саме із московитом, або ж росіянином.
Різноманітність у РФ не вважається багатством, тому різні прояви етнічної самобутності там цілеспрямовано залишають у дозволених межах фольклорно-культурних заходів на потіху чиновникам. Національних пасіонаріїв, які кинули виклик режиму, побачивши наслідки війни в Україні, — нещадно переслідують, а когось навіть убивають; так було за СССР, так є зараз у путінській РФ. Терор і репресії там набули найнижчого ступеня нецивілізованості, що можна цілком вважати трансформації війни, але вже на внутрішньоросійському фронті.
– Із того, що відомо, то Кремль навмисно відряджає на передову представників тюркських, кавказьких і алтайських народів, тоді, як фіно-угорські — змосковщує, перетравлюючи мокшів, ерзів, удмуртів та інших на покірну отару, котра не стане окремими від Москви націями. Чи є у них шанс виборсатися із того болота, а в України — перемогти цього Колоса?
– Вибір, як і шанси, завжди є, але вони не відразу помітні. Зі сказаного вище, ймовірно, можна зробити висновок, що незалежно від того, наскільки «уявною» є нація, її не можна знищити, уявляючи щось інше. Навіть силу бомб і куль не слід уявляти надто великий у цьому контексті. Я певен, що Україна не лише вистоїть, але й здатна здобути перемогу, котра, вочевидь, не буде подібною до перемог минулого, бо зараз триває істотно інша у всіх сенсах війна. Що ж до поневолених фіно-угорських народів, то без зовнішньої допомоги вони приречені на скніння та зникнення, чого я особисто не хотів би стати свідком.
Водночас медіаагенція «Останній Бастіон» уже повідомляла, що дії української піхоти — щоденний героїзм на межі можливостей. Лише за одну добу наші захисники вистрілюють у бік ворога не менше 8 000 патронів. Адже московитські окупанти сунуть великою масою всюди, де можуть.
