Вояк Нацгвардії: дії української піхоти — щоденний героїзм на межі можливостей
Лише за одну добу наші захисники вистрілюють у бік ворога не менше 8000 патронів. Адже російських окупантів сунуть великою масою.
Про це у відвертому інтерв'ю заявив фронтовий вояк-піхотинець із Бригади швидкого реагування Національної гвардії України «Рубіж» за позивним «Депутат». Він стверджує, що загарбники у властивій їм манері воліють кількістю перевершити якість, щоби вдовольнити кров'ю та смертями свого бункерного вождя путіна.
Медіаагенція «Останній Бастіон» люб'язно викладає сповідь українського захисника, який продовжує боронити всіх нас від московитської агресії у Донецьких степах. Нині там знову гаряче, як ніколи...
– Після 24 лютого 2022 року підрозділи Нацгвардії спільно з іншими підрозділами Сил оборони — без відпочинку на передовій, у самому горнилі широкомасштабної війни. Як Ви особисто опинилися у цьому пеклі?
– Я у війську від 2019 року. Пішов, як тільки дозволив мій вік. Прийняв для себе рішення, що не можу залишатися осторонь, коли росія намагається знищити мій дім, Україну у цілому.
– Розкажіть про своє бойове хрещення, якщо можете.
– Місце не уточнюю зі зрозумілих причин, але там було дійсно гаряче. Перші постріли, перші поранені, перші прильоти — думаєш, де б сховатися, іноді є й легка паніка, але потім швидко береш себе в руки, згадуєш все, чого навчився, що знаєш і працюєш по противнику у відповідь. Жити хочеться більше, ніж боятися.
– А зараз у Вашого підрозділу інша дислокація, ніж, скажімо, рік тому?
– Ну, звісно. Ми боронимо завданий командуванням відтинок на Східному фронті. У новорічну ніч ворог «привітав» нас за київським часом і мінами, і фосфором, і артою. А потім ми їм за московським часом у відповідь «насипали». Контактні стрілкові бої у середньому тривають від 1,5 години й більше. І так по 3-4 рази на день. Уночі гірше, бо криє ворожа артилерія. Однак ми тримаємося, своєї землі не віддамо. Коли даємо впевнену відсіч ворогу — той навіть не намагається штурмувати нашу позицію знову.
– Тим часом цивільні українці у запіллі все частіше говорять про «людоловство» на вулицях, беззаконня з боку ТЦК та СП. А якої ви думки про поточний формат мобілізації до лав війська?
– Більшість, мабуть, думає, що як тебе мобілізують, то одразу відправлять воювати. Це не так. Буде час, коли тебе навчатимуть, буде злагодження підрозділів. Важко воювати. Чесно, дуже важко. Але все одно доведеться це робити, якщо ми хочемо вижити та жити у своїй державі, а не існувати рабом в окупації.
– Вибачте за відвертість, але чи маєте поранення у наслідок боєзіткнення з російськими окупантами?
– Зізнаюся, що отримав уламкове поранення у голову під час битви за Кліщіївку на Донеччині. Проте, навіть не дочекавшись реабілітації, за два тижні повернувся до побратимів на позиції. Не можу відпочивати, поки вони воюють. Хочете знати, як усе сталося? Десь під вечір ми заходили по бліндажах і нас засік ворожий дрон. Згодом почався дуже щільний артобстріл.
Ми дивом дісталися до суміжних позицій, стрибнули в окоп і хотіли просто перечекати там, щоб опинитися на своїх позиціях. Дрон противника знову помітив нас і почав працювати СПГ. Бліндаж рознесло, було багато поранених, один — важкий. Я отримав уламок в голову, але не одразу його помітив, бо кинувся надавати допомогу пораненому побратиму. Через кілька хвилин відчув біль, побачив кров і наш медик відправив мене на евакуацію.
– Страшно бути у горнилі великого бойовища?
– Хіба іноді... Та що поробиш! Бувало таке, що лише за одну добу, щоб утримати позиції, моя група вистрілювала по 8 тисяч патронів. Робота нашої піхоти — щоденний героїзм на межі людських можливостей. На межі між життям та смертю. Завдяки їм у нас є всі шанси жити у світі, де вільні люди почувають себе у безпеці.
Насамкінець «Останній Бастіон» закликає згадати про те, що бути піхотинцем — надзвичайно важко. Це розуміє той, хто поки має сили та можливості штурмує умовну посадку і зробить усе, що може, бо саме на фронті, — єдине місце, де можна щось змінити на користь України.
