Українці бояться не ризику, а невідомого
Ще зі школи відомо, що людиною керують інстинкти. Один з основних — самозбереження; тобто звичайний страх смерті...
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Кажуть, люди бояться ризикувати, прот я впевнений: люди бояться не ризику, а невідомого. На відомий ризик люди йдуть щодня, ще й гроші за це сплачують.
Скажімо, стрибають із парашютами, їздять непристібнутими та їдять свіжезібрані гриби невідомого походження. Страшніше, коли ризик уявляється дуже абстрактно, коли мова не про щось зрозуміле, а про щось «з потойбіччя».
Тому одні й ті ж хлопці не бояться перепливати Тису взимку, але дуже бояться людей в пікселі. І от є така прикмета, кажуть «люди у пікселі» — чим далі людина йде після мобілізації, тим більш розслабленою вона стає.
Ну, не те щоби прям як на курорті, але отой тваринний жах в глазах проходить вже у ТЦК і СП, коли з'ясовується, що там працюють люди, а не песиголовці. Бо невідомість відходить, стає якось навіть трішки цікаво.
То була лірика, а практика така, що багато людей не йдуть у ЗСУ аж ніяк не тому, що вони бояться воювати. Вони не йдуть тому, що бояться змінювати своє життя.
В усіх нас є знайомий чи знайома, які сидять на одній і тій же посаді роками. І можна було б піти на підвищення або знайти іншу роботу з набагато кращими умовами, але нервово, лячно...
Це ж не тільки рід діяльності змінювати, а ще й місце проживання, і колектив довкола себе. Отут людина, що звикла їхати однією колією, впадає в кататонію та починає обережно задкувати.
Додайте до цього старі стереотипи про армію, від якої люди ще двадцять років тому намагалися відмазуватися, бо ж дідовщина і погано годують. Звісно, вони чули, що армія з того часу трішки змінилася, але зсередини щось колупає.
Так от, маю вам, люди, зізнатися: так, армія — це новий досвід, це нові люди, це нове місце в житті та нові навички. Але це якраз одна із найсильніших її сторін.
Коли ви приходите до ЗСУ, ви приходите туди не малим, переляканим хлопчиком, яким колись починали кар'єру у цивільному житті. Ви приходите туди вже особою, яка щось знає; хай вона ще не знає все про армію, але вона вже дещо знає про життя.
І зустрічають вас там такі самі особи — дорослі. Не «старослужащіє» із ваших підліткових страхів, а досвічені побратими, кожен з яких зацікавлений в тому, щоб у вас вдалося.
Звісно, серед сотень тисяч осіб бувають дуже різні люди, але в цілому армія менш токсична за більшість цивільних кабінетів. Там друзі й тренери, там вчать і навчають.
З рештою, війна закінчиться, а ти будеш з ними, а також із навичками, із самоповагою, із рішучестю, яку раніше у собі не спостерігав. Зі знанням, що через усе можна пройти і все можна подолати.
Це не будуть вирвані із життя роки — навпаки, це будуть роки найглибшого внутрішнього досвіду. Так, війна — найстрашніша у світі річ, так, вона може зламати, але з тобою завжди, і на ній, і після неї, будуть щирі друзі та знання, що ти все зробив правильно.
