Українці перетоплюються на націю у жорнах російської агресії
Усі, хто намагаються побудувати рай на землі за допомогою справедливих чиновників, щоразу отримують пекло. Доказ тому — сучасна Україна.
У народі, який віками жив під владою чужинців, не може не сформуватися стійка схильність до ренегації й резиґнації, як типової стратегії поведінки. Бо у чужій хаті, де чужа правда, і сила, і воля, вижити можна тільки ціною малої чи великої зради.
А відтак, і зосередженості на вузькоособистих, вузькосімейних, вузькопрофесійних проблемах (як формі ескапізму). Тож, коли перед таким народом раз на кілька сторіч відкривається вікно можливостей, він у те вікно часто самостійно, без зовнішньої підтримки, не може вскочити.
Оскільки для вибудовування власного політичного простору потрібні протилежні риси: національна солідарність, жертовність, стратегічне мислення. А динамічний стереотип ВНД за день-за-два і навіть за кілька років змінити неможливо.
Українці ж у моменти національного підйому ніколи не мали достатньої зовнішньої підтримки. Навпаки: як тільки ми намагалися виборсатися з підлеглості, на нас усі сусіди (московити, поляки, турки, татари, мадяри...) гамузом навалювалися.
Саме сусіди зривали національно-визвольний процес і ми знову потрапляли у залежність, що поглиблювала девіації національного характеру. Замкнене коло, яке ми й досі не можемо розірвати.
Адже за формальної наявності союзників, які нібито допомагають нам утекти геть від Москви, ми маємо чергові токсичні стосунки. Ті таки взаємини, в яких нас змушують відмовлятися від життєво важливих для нас речей в обмін на явно недостатню й тимчасову підтримку.
І прокльони на адресу «необучаємого наріду» дуже мало сприяють виходу з цього замкненого кола. Бо те, що було зігнуто силою, самими лише вербальними методами не випрямити.
