Українці – європейська нація, а росіяни – суміш пригноблених народів

«Українці та росіяни – один народ», – це ключова фраза російської пропаганди. Вона, нібито, має пояснювати причини та перебіг цієї війни.

Якщо ми один народ – значить, не має права на існування незалежна українська держава, а отже, мають бути знищені ті українці, які не визнають своєї тотожності з росіянами. Тому, на противагу цій тезі, ми маємо максимально підкреслювати та плекати різницю: у мові, культурі, історії, нинішній політиці.

Найяскравішим виявом відмінностей між українцями та росіянами в недавній історії є масові акції протесту, які ми назвали Майданами. Нічого подібного за масштабами на росії після 1991 року не було.

Слово "майдан" (meydan) тюркського походження і означає просто площа. Як, до речі, тюркським є давнє "козак" чи зовсім недавнє "байрактар".

Але нині для українців майдан не просто будь-яка площа, а конкретне місце в столиці країни, і навіть більше – спосіб боротьби за свободу. Хоча все починалося саме з площі в центрі Києва.

Тоді вона називалася площа Жовтневої революції. А в жовтні 1990 року тут відбулася одна з перших масових акцій протесту.

Українські студенти окупували місце в центрі столиці ще радянської республіки. Вони розбили намети і оголосили, що не підуть, допоки влада не виконає їхніх вимог.

Студенти боролися за незалежність від імперського центру в Москві. Їхня акція та масове голодування стали важливим чинником, що призвів до краху радянської влади.

24 серпня 1991 року Україна відновила незалежність, а площа, на якій відбувалася акція протесту, стала майданом Незалежності. Студентська Революція на граніті стала першим Майданом уже в значенні акції протесту, адже мала всі атрибути, характерні для наступних Майданів 2004-го та 2013-2014 років:

• протестувальники постійно утримували під контролем центральну площу столиці;
• були намети, прапори, плакати, постійні концерти, зустрічі, дискусії.

Якщо перший Майдан став виявом боротьби українців за незалежність, то другий в 2004 році продемонстрував наше прагнення відстояти своє право вибору. Саме це право значною мірою відрізняло Україну від частини інших постсовєцьких республік, де воно фактично зникло, перетворившись на політичну декорацію для прикриття авторитарних режимів.

В Україні ж на всіх президентських виборах (за винятком 1999 року) завжди перемагав представник опозиції, що приводило до ротації кадрів у владі. Такої ротації очікували представники опозиції і в 2004-му; її ж боялася тодішня влада на чолі з президентом Леонідом Кучмою.

Виграти вибори остання шансів не мала – опозиціонер Віктор Ющенко мав високий рівень популярності, натомість у ставленика Кучми та Кремля Віктора Януковича не було достатньої підтримки. Заради збереження контролю над країною влада відважилась фальсифікувати вибори.

Зроблено це було дуже відверто і нахабно: 21 листопада 2004 року обурені громадяни вийшли на майдан Незалежності в Києві. Тут постала велика сцена із постійним мітингом-концертом, довкола – сотні наметів, у яких, незважаючи на сніг та мороз, жили протестувальники.

Їхня завзятість у боротьбі із негодою та владою тоді, восени-взимку 2004 року, так здивувала світ, що ці події опинилися в центрі уваги світових медій. Слова "Україна", "Майдан", "Помаранчева революція" кілька тижнів не зникали з перших шпальт газет і телевізійних сюжетів.

Врешті зацікавлені Україною отримали можливість насолодитися happy end-ом – після кількох тижнів драматичного протистояння Майдан переміг. Опозиціонер Віктор Ющенко став президентом країни.

І в 2010 році ставленик Кремля Віктор Янукович таки став президентом України. І відразу ж почав реалізовувати тут завдання свої господарів – стирати різницю між Україною та росією у культурі, мові, історичних поглядах на минуле, геополітичних планах на майбутнє.

Врешті саме спроба згорнути європейську інтеграцію вивела українців на нову акцію масового протесту, як стала новим Майданом – Євромайданом, або Революцією Гідності. Янукович сам вірив у те, що немає суттєвої різниці між українцями та росіянами, тому намагався розправитися з своїм народом так, як це успішно робив Путін – репресіями.

Але силовий розгін студентів, побиття та арешти активістів, ухвалення "диктаторських законів", які унеможливлювали масові акції – все це лише підлило оливи у вогонь протесту. І на насильство влади активісти теж відповіли силою.

22 січня, у День Соборності, Україна дізналася про перших вбитих майданівців. Менш як через місяць після цього влада вирішила ліквідувати Майдан повністю.

Площа з цією назвою перетворилася на справжнє поле бою. Тоді, 18−20 лютого 2014-го, здавалося, що саме майдан Незалежності залишився маленьким острівцем свободи в країні, яку перетворювали на копію авторитарної росії.

Але відчайдушний спротив майданівців переламав ситуацію. Попри жертви з боку протестувальників, серед яких вже було близько сотні вбитих (саме їх відразу нарекли поетичним виразом Небесна сотня) протест розгорівся.

Акції вирували не лише в Києві Але й по всій країні і переросли у справжнє національне повстання – проти спроб перетворити Україну в росію, зіпхнути нас в совєтське минуле.

Янукович врешті відчув, що українці та росіяни геть різні. Адже російські методи придушення не спрацювали, тому втік до своїх господарів.

Росія зрозуміла, що втрачає Україну і далі втримувати контроль над нашою державою через псевдоукраїнських політиків, які були її агентами, не вийде. Тому, відклавши політичні інструменти, вдалася до військових, захопивши Крим і частину Донбасу.

Але її спроба загарбати весь Південь і Схід України під час спецоперації "русская вєсна" зазнала краху. Українській армії, яка творилася у горнилі протистояння, вдалося зупинити російську агресію, локалізувати її в частині Донецької та Луганської областей.

Росія зупинилася, бойові дії жевріли, продовжуючи відбирати життя. Однак це була лише пауза, яка тривала до 24 лютого 2022-го, коли війна продовжилася з новою силою.