Українська нація має нарешті стати господарем своєї землі

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

Викладу свої «5 копійок» щодо сумнозвісних «срачів в Інтернеті». Цікавий ми народ, українці... українку, яка піднімає питання пріоритетности українського в Україні починають цькувати, поливати брудом, перекручувати інформацію, звинувачувати у роботі на росію, а більшість понадівала «білі пальта» і спостерігають як розпинають, бо ж нащо влазити у ці «срачі».

Нині вже славної пам'яті професорку Ірину Фаріон за життя треба було зацькувати, облити брудом, а після вбивства писати: «Вічна пам'ять», «Як жаль...», «Не вберегли», «Вона ж була за Україну», і оплакувати «А хто ж тепер буде відстоювати українське». Та як ви смієте, блюзніри?!

А може не в цьому проблема, проте у вас самих? Цей страх сидить десь дуже глибоко: «не висовуйся», бо звільнять із роботи, засміюють, приб'ють, бо... бо... (цілком погоджуюся з Катериною Чилі).

Однак, замість того, щоб іти й захищати своє, ви, громадяни України, уникаєте таких ситуацій та заспокоюєте себе тим, що це принесе шкоду. Де для вас межа, невже вона постає тільки тоді, коли їдуть танки, вбивають і катують?

Якби українці підтримали своє, то і срачів не було б, адже їх розводять не ті, хто підіймає питання свого в Україні, але ті, хто наступає культурно. Вони чинять спротив і тримають ментальний кордон.

Якби захисники українського в Україні не чинили б опір, оскільки нащо ж «розхитувати човна і влазити в срачі», нас би вже давно не було. Ми б уже були як друга Білорусь, — аморфна і безвільна колонія Москви.

Їх не чули та насміхалися, коли росія просувалася все глибше і глибше у культурний простір, а більшість не бачила у цьому загрози. Захисники українського в Україні завжди були між 2 вогнів.

Не будеш чинити опір — добровільно зросійщуєшся, будеш чинити опір — росія за допомогою своїх посіпак і «какіх разніц» тебе обплює, зацькує та зробить нацистом, а українці на це ведуться. Це ще раз показує важливість національної ідентичности.

Ми маємо об'єднатися навколо своєї мови, культури та історії, чуже ж роз'єднує... Дві мови у країні — дві держави, і не треба всюди пхати досвід Канади, Швейцарії чи Фінляндії, ми історично різні.

Постійне перетягування каната і кожна мовна частина України прагне до автономії, спершу культурної, а потім політичної. Про це постійно твердили українські націоналісти, яких не чули.

Все у цьому світі має причину-наслідок, невже навіть така страшна війна не стає історичним уроком? Невже ще не ясно, що своє у своїй країні має мати найвищий пріоритет?

А саме: свої символи, своя мова, свої традиції, своя культура. Тільки це робить Україну Україною, саме за це ми воюємо!