Війна стирає кордони між минулим і майбутнім: є тільки тут і зараз
У селах Донбасу, як і на Поділлі, час зупинився 30 років тому. Ходиш занедбаними подвір'ями сільських хат і пізнаєш своє, рідне...
Війна – це не шум. Війна – це перш за все приголомшлива тиша. Смерть – це також тиша, причому оглушлива.
Квартали донбаського міста заціпеніли. Ніщо не ворушиться і не світиться вночі. Повітря таке щільне, як вода; у ньому в'язне будь-який рух.
Люди повтікали. Замість них сюди заселилися величезні броньовані чудовиська. Є тут американські "хімери", а є й українські "буцефали".
Порожнечу вряди-годи ріже їхній гучний голос. Ні, навіть не голос, а справжнісінький гуркіт. У кожного монстра він свій, звуки ці ні на що не схожі.
Луна багатократно відбивається від іще цілих шибок. Земля двигтить. І потім знову – тиша.
Невидима рука ринку забила дерев'яними щитами усі вітрини. Яскраві кольори пригасли. Гроші безсильні, втратили владу над людьми.
Як стемніє, вулицями носяться машини – на вигляд пусті, ніби без водіїв і пасажирів, із приглушеними фарами. Зі Сходу насувається темрява, а на околиці вже палає будинок. Чи то люди, чи то привиди стоять у мовчазному розпачі та дивляться на вогонь.
