Вугледар на межі світла і пітьми
Місто, темрява, періодичні вибухи та рух невидимих людей. Десь поруч від нас працюють танки чи гармати.
Поруч шиплять ракети птуристів, бринять дрони у небесах. Звуки дуже різкі, радянські панельки резонують і підсилюють їх, височать у нічне небо темними брилами, зловісно.
Зловісні будинки затишні мені. Як і багато років тому, я граю між ними у гру; різниця з дитинством – у тому, що у ту гру тепер грають геть усі.
У Вугледарі немає планових відключень, як і аварійних. Проблеми з електрикою відсутні, бо електрики немає давно.
Про неї просто не згадуєш, бо електроенергія тут – максимально абстрактне, теоретичне поняття. Спомин про інший світ, який лишився назавжди у минулому.
Я навіть вирахував приблизно, наскільки давно. Відривні календарі на місцевих кухнях лишили у спокої з середини березня.
Тоді якась сила змусила більшу частину людей швидко, лишаючи недопаковані речі, залишити це місто. Залишити, щоби до цього часу не повернутися.
Мабуть, це та сила, – котра наробила стільки дірок і тріщин у склопакетах. Так, сила, котра візерунком віспи промалювала стіни багатоповерхівок.
Люди втекли звідси, лишаючи все, крім най-найціннішого, а згодом зайшли ми, жителі сталевих дощів. Тепер тут триває бій Добра зі Злом, Світла і Пітьми.
