Як США змусили Україну відмовитися від ядерної зброї на вимогу росії
Вплив США на Україну з ядерного роззброєння розпочався за адміністрації президента Джорджа Буша. А завершився за президента Білла Клінтона.
Американське видання The National Interest виклало у публічний доступ раніше не оприлюднені архівні матеріали, що розкривають, як Вашинґтон змушував Київ відмовитися від ядерної зброї. Навіть, попри ризик російського воєнного вторгнення.
На знімку нижче президент росії Боріс Єльцин (ліворуч), президент США Білл Клінтон (у центрі), президент України Леонід Кучма і прем'єр-міністр Великої Британії Джон Мейджор (праворуч) на церемонії підписання Україною Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Подія відбувається 5 грудня 1994 року у Будапешті.
Після трьох болісних тижнів Палата представників Конґресу США отримала спікера в особі Майка Джонсона. Але питання залишається відкритим: чи отримає Україна тепер долари американських платників податків на свою боротьбу з Росією?
Це питання, яке було одним з головних чинників відставки колишнього спікера Кевіна Маккарті, залишається у центрі занепокоєння республіканців у Палаті представників і ніяк не розв'язане, хай би що говорив президент Джо Байден. Але коли більшість в офіційному Вашинґтоні сурмить про свою підтримку України, не оприлюднені ніколи раніше архівні докази 30-річної давнини доводять, що їхні попередники на посадах поділяють провину за нинішню кризу.
Документи переконливо показують, як дві американські адміністрації, вище керівництво Пентаґону й НАТО тиснули на Україну, щоби вона відмовилася від свого єдиного стримувального фактора проти російської агресії — ядерної зброї — попри реальний ризик російського вторгнення. Зважаючи на те, що ця інформація з'явилася тоді, коли путін сам погрожує застосувати ядерну зброю на полі бою, чи готові скептики України в Палаті представників Конґресу США слухати зовнішньополітичний істеблішмент, який закликає до надання більшої кількості грошей та озброєнь для «невизначених цілей»?
У 1994 році американські офіційні особи шантажували нових незалежних лідерів України, щоби ті відмовилися від ядерної зброї. Її вони успадкували від СССР, — зброї, що могла б запобігти майбутній агресії з боку Москви, — в обмін на туманні «гарантії безпеки», задекларовані як частина горезвісного Будапештського меморандуму.
Ці запевнення зрештою виявилися нікчемними, як показує сьогоднішнє становище України. Проте для багатьох представників зовнішньополітичного істеблішменту Будапештський меморандум залишається доконаною історією, яка не могла скластися інакше.
Україна мала засоби для управління ядерним арсеналом
Нові й ніколи раніше не опубліковані докази, отримані з архівів США, Великої Британії, Німеччини та Організації Об'єднаних Націй, категорично суперечать цій думці. Ці документи є результатом вичерпних пошуків і запитів до Архіву національної безпеки, двох президентських бібліотек і Бібліотеки Конґресу.
Ці документи різко заперечують відоме обґрунтування історичної відмови від ядерної зброї — мовляв, Україна не здатна володіти технічними засобами управління ядерною зброєю, тому вона не захистила б країну, навіть якби могла. Понад те, їхній зміст підриває загальне переконання, що ці зусилля — навіть якщо вони були хибними — принаймні були присвячені благородній меті: зменшити загальні світові запаси ядерної зброї.
Навпаки, докази свідчать: майбутній директор ЦРУ президента Білла Клінтона дійшов висновку, що Україна дійсно мала засоби для управління арсеналом. У віднайдених документах останній міністр закордонних справ СССР Едуард Шеварднадзе підтверджує, що «лише однієї ядерної ракети» у руках України було б достатньо, щоби захистити її незалежність, якщо говорити про стратегічне планування росії.
Вони також показують, що американські високопосадовці — з обох сторін — були занепокоєними войовничою, ірредентистською поведінкою росії під час переговорів, зокрема ймовірним майбутнім російським вторгненням в Україну. Чиновники хвилювалися навіть тоді, коли докоряли «скигліям» у Києві за те, що ті висловлювали таке саме занепокоєння.
Ті самі прихильники «встановленої історі» стверджують, що Будапештська угода — навіть якщо в кінцевому підсумку вона виявилався помилкою — принаймні була присвячена благородній меті зменшити загальні світові запаси ядерної зброї. Тепер ми знаємо, що це було зовсім не так.
Історичні матеріали також висвітлюють, як американські офіційні особи блокували серйозні спроби Києва обміняти успадкований арсенал на справжні гарантії безпеки — аж до того, що лобіювали серед європейців, щоб Україна не входила до безпекових угод поза межами НАТО. Можливо, це відбувалося тому, що, як тепер стало відомо, вони також демонстрували Москві повагу до «життєво важливих інтересів Росії в її ближньому закордонні» й готовність «допомагати різними способами».
Серед згаданих способів — американсько-російсько-українська угода, що передувала публічним деклараціям високого рівня в Будапештському меморандумі. Замість серйозних зусиль з глобального контролю над ядерними озброєннями, фактичним імперативом, схоже, було бажання американських офіційних осіб схилити Росію приєднатися до західного демократичного світу.
Так, Будапештська угода скидалася на дипломатичну гру в мушлю — коли зброю передавали від слабшої держави сильнішій (і з імперськими претензіями) здебільшого для того, щоби заспокоїти російську невпевненість у досягненні «паритету» в її ядерному арсеналі щодо США. Це була зрозуміла й навіть похвальна мета.
Однак такий крок призвів до приреченої політики. Вона вимагала заспокоювати Росію майже будь-якою ціною, ігноруючи власні слова й дії Кремля, і зрештою залишивши Україну напризволяще, що підтверджується сьогодні.
Зрештою, єдина причина, чому Україна погодилася відмовитися від зброї, полягає в тому, що західні держави пов'язали це рішення з «гарантіями безпеки», які виявилися порожніми. За словами Юрія Костенка, колишнього головного представника Києва з питань роззброєння, в результаті його країна позбулася «найпотужнішого методу захисту держави».
Вона не отримала нічого натомість — окрім, можливо, того, що здійснилися її найгірші побоювання. Тепер, коли на українські міста падають вилучені українські ракети, настав час для західних політиків поставитися до минулого — їхнього минулого — так серйозно, як тільки можна.
Ганебний початок багаторічного танцю між США, Україною і росією
Коли СССР почав розпадатися, адміністрація Джорджа Буша-старшого намагалася зберегти Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), який обіцяв скоротити світові запаси стратегічної ядерної зброї на 80%. Після майже 10-тирічних переговорів його підписали Вашинґтон і Москва у 1991 році.
Але якщо СССР ось-ось розпадеться на 5 суверенних країн, як триватиме ця двостороння угода? За кілька тижнів до офіційного розпаду Совєцького Союзу президент Буш зустрівся із радником Міхаіла Горбачова Алєксандром Яковлєвим і запитав його про 30 із гаком відсотків совєцького арсеналу, які незабаром опиняться за межами російської території: у Казахстані, Білорусі і, що особливо важливо, в Україні.
«Як, на вашу думку, це відбуватиметься? — запитав Буш. — Контроль? Ратифікація? Безпечний демонтаж?».
«Вони дивитимуться на Захід [за вказівками], — сказав Яковлєв про незалежні республіки, які незабаром стануть незалежними. — Звичайно, — додав він. — Ми не віддамо нашу зброю».
Це був ганебний початок багаторічного танцю між США, Україною та росією, в якому лідери в Москві навряд чи були скромними щодо своїх цілей. У цьому випадку вони продиктували, щоб скороченням вважати виведення озброєнь з колишніх совєцьких республік, які незабаром мали стати колишніми совєцькими підданими.
Інакше скорочення, передбачені СНО, поставили б російський ядерний арсенал позаду ядерного арсеналу США, що для Москви є неприйнятним. Такий підхід також позбавляв єдиного реального важеля стримування знервовану нову суверенну республіку, керовану Києвом, — державу, яку вже багато разів підкорював її нібито дружній сусід.
Державний секретар США Джеймс Бейкер був присутнім на зустрічі й швидко збагнув стратегічну важливість питання, що стояло на кону. Він запитав, чи може це прокласти шлях до майбутньої війни з Україною?
Яковлєв ухилився від відповіді, а потім безтурботно запитав: «Яка це може бути війна?» — «Звичайна війна», — відповів Бейкер. У цей час Україна пов'язувала свою позицію щодо ядерної зброї з перспективами створення ефективних звичайних збройних сил.
У 1991 році вона прагнула витрачати 3% ВВП на незалежну армію чисельністю 450 тис. осіб; проте з плином часу військові амбіції України стали недосяжними. Країні не вистачало безпосереднього економічного потенціалу й ланцюгів постачання для оснащення своїх збройних сил.
Владімір Лукін, майбутній посол Росії в США, натякнув американським офіційним особам, що керівництво Києва тепер може вважати, що «майбутній статус України як великої держави може залежати від ядерної зброї». Це був переконливий натяк для американців.
Пізніше того самого місяця перший посол США в РФ Роберт Штраус написав до Вашинґтона про істерію, викликану повідомленнями, що Єльцин розглядає можливість завдати ядерного удару по Україні. Ситуація «погіршилася», писав посол, коли новий президент «визнав, що обговорював таку можливість з військовими експертами».
У своїх мемуарах і пізніших інтерв'ю Брент Скоукрофт зазначав, що тодішній міністр оборони Дік Чейні рішуче виступав проти виведення ядерної зброї з нових незалежних держав на периферії росії. Хоча більшість їхніх особистих документів на цю тему залишаються засекреченими, доповідна записка раднику з національної безпеки від березня 1992 року демонструє, що ці суперечки не зникли.
Співробітник Ради національної безпеки Девід Гомперт назвав її «Чому ми повинні бути непохитними щодо денуклеаризації України». Він виділив три основні контраргументи:
- Українська ядерна зброя не загрожуватиме США так, як російська, з тієї простої причини, що Україна, на відміну від росії, не є серйозним потенційним супротивником.
- Для нас може навіть виявитися вигідним бачити, як російську силу стримує — і російську ядерну зброю стримує — Україна з мінімальним стримувальним фактором.
- У будь-якому разі, ми шкодимо собі, коли наполягаємо позбавити українців ядерної зброї, тоді як ми легітимізуємо ядерну зброю їхнього могутнього сусіда.
Гомперт відкинув ці заперечення, і адміністрація Буша продовжила свій шлях. Документ, однак, свідчить про наполегливі дебати, які розгорнулися всередині адміністрації.
Хоча Україна вважала за краще розвивати власні звичайні військові засоби для стримування Москви, для цього їй просто бракувало ресурсів. Успадкована ядерна зброя стала розмінною монетою для обміну на залізні гарантії безпеки з боку Заходу — в ідеалі, щось співмірне з парасолькою Статті 5 НАТО, але скорописні примітки в доповідній записці Гомперта зафіксували безвихідь, у якій опинилися країни.
«Дилема, перед якою ми постаємо, — писав Ніколас Бернс, який тоді працював у Раді національної безпеки, — полягає в тому, що багато українських лідерів занепокоєні загрозою з боку росії й шукатимуть якихось гарантій безпеки з боку Заходу». Він додав: «Ми не можемо дати їм того, чого вони хочуть, але чи є спосіб дещо зменшити їхні побоювання?».
«Формальні» гарантії безпеки
Через три місяці, коли сенатор Річард Луґар порушив ці самі питання щодо України перед міністром Бейкером на публічних слуханнях, головний американський дипломат заперечив. «Як частина пакета від України, — сказав поборник роззброєння в Сенаті, — було дуже рішуче запрошення до США забезпечити безпеку України».
«Очевидно, — додав він, — що з певною частотою і «дуже відкрито» лідери у Києві висловлювали занепокоєння “щодо відмови від ядерної зброї». Він прямо запитав: «Як ми на це реагуємо?».
Щодо «формальних гарантій безпеки» Бейкер відповів: «Ми не вважаємо за доцільне їх надавати». Водночас тодішній сенатор Джо Байден запропонував Києву взяти на себе юридичні зобов'язання щодо роззброєння або «постати перед трикратною перевагою ядерної зброї з боку росії».
На одному подиху він уявив Україну незалежною ядерною державою, яка залежатиме від росії через її ядерне домінування. Примусове подвійне зобов'язання стало особливістю, а не помилкою роззброєння.
Попри ці закиди, Бейкер переконував Україну підтвердити свою відмову від ядерної зброї, повністю взявши на себе різні договірні зобов'язання, зокрема СНО. Тиск на Україну з метою прибрати ядерну зброю з її території незабаром перетворився з ключової мети адміністрації Буша на нагальний і першочерговий імператив для її наступника.
Як Клінтон тиснув на Україну
Через 6 днів після того, як президент Клінтон підняв руку з Біблії, він розмовляв телефоном із тодішнім президентом України Леонідом Кравчуком. У ній наполяв ратифікувати СНО й Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.
Хоча Клінтон сказав Кравчуку, що має намір «надати сильні гарантії безпеки після ратифікації», набір варіантів пришвидшення денуклеаризації України фактично залишався визначеним від самого початку. Києву потрібно було ратифікувати ці договори (і пов'язані з ними доповнення) і погодитися на передачу Росії всіх ядерних боєголовок, що перебувають на території України.
В обмін на це Україна отримала б «гарантії безпеки», підтвердження чинних зобов'язань у рамках ООН та інших інституцій, де росія зобов'язалася не порушувати українські кордони. По суті, гарні слова, але направду цілковито беззубі.
Підсолоджувачів було небагато: Москву можна було переконати повністю компенсувати Києву вартість високозбагаченого урану, наприклад, а Вашинґтон міг надати технічну й іншу допомогу. Але питання захисту територіальної цілісності України ніколи по-справжньому не обговорювали.
Втім, версія цих умов урешті сформувала те, що стало відомим як Тристороння угода між США, росією та Україною, яка передувала підписанню Будапештського меморандуму. Через кілька місяців, у квітні 1993 року, Кравчук зізнався тодішньому президенту Сакартвело Едуарду Шеварднадзе про свій «головний біль», що «Москва і США разом боляче викручували мені руки», «вимагаючи передати [українську ядерну зброю] російській федерації».
«Я зрозумів би російську підлість, — нарікав Кравчук, — але американці ще гірші: вони не слухають наших аргументів». Шеварднадзе зауважив своєму колезі пострадянському лідеру:
«[Американці] не знають про наші жахливі, грубі відносини з російською імперією [і] СССР. Без цього знання було б дуже важко налагоджувати передбачувані й довірливі відносини з «демократичним Єльциним і росією», яких [американці] зараз називають «російськими демократами»... Я знаю багатьох з них, багато з ними розмовляв. Вони досі хворі на імперську інфекцію».
Він продовжив, посилаючись на свою попередню роботу — міністра закордонних справ СССР: «Я був членом Політбюро й мав доступ до багатьох конфіденційних і надсекретних документів — секретних доповідей, записок і різних неофіційних матеріалів, які розробляли в різних совєцьких структурах: апаратах ЦК, КГБ, військової розвідки, аналітичних центрах тощо. Можливо, ви теж про них знаєте. Але мій доступ був значно глибшим і ширшим...
Можу сказати, що документи, які я читав, були просто жахливими і страшними: про різні сценарії відносин Центру [Москви] з совєцькими республіками, спрямовані на «різного роду надзвичайні ситуації». Вони містили поділ цих республік, вигнання їхнього населення в різні частини Сибіру й Далекого Сходу — навіть у віддалені місця. Для досягнення цих цілей вони використовуватимуть військову силу. Всі ці плани не є архівними! Вони повністю готові до використання, якщо Москва ухвалить таке рішення».
Шеварднадзе закликав Кравчука «вести переговори так, щоби не підірвати вашу незалежність і вашу безпеку». Зрештою, зауважив він, «якщо Україні вдасться зберегти хоча б одну ядерну ракету як стримувальний фактор для самозахисту, вона зможе захистити свою незалежність і суверенітет від тих божевільних у Кремлі».
«Лише одна ядерна ракета», — це було пророче спостереження людини, яка розуміла внутрішню роботу Кремля краще, ніж будь-хто інший. Шеварднадзе сказав Кравчуку, що нові лідери росії «розуміють лише силу, вони її бояться»,одначе сили, непідконтрольні Києву, й далі запекло агітували проти його основних засобів стримування.
Ба більше, не схоже, що вони самі не відчували російської загрози — наскрізної лінії обману, яку Шеварднадзе так майстерно провів між совєцьким керівництвом і його російськими наступниками. Пізніше того самого року, у листопаді 1993-го, посол з особливих доручень Строуб Телботт написав тодішньому держсекретареві Воррену Крістоферу, що він «зв'язався з Генрі Кіссінджером на вихідних».
Він розповів про свій «скептицизм щодо того, чи може ведмідь змінити свої плями». Кіссінджер теж ставив під сумнів «і нашу політику щодо НАТО, й нашу політику щодо України».
Документи того самого періоду свідчать, що Телботт, можливо, мав схожі побоювання. У вересні помічник міністра оборони з питань політики Грем Еллісон і його помічник Б.Г. Райлі написали йому листа, в якому висловили «занепокоєння російським одностороннім підходом і посиленням російського тиску на інші держави колишнього Совєцького Союзу».
Вони відзначили «одностороннє скасування Москвою спільного контролю над стратегічними ядерними озброєннями», як це було узгоджено в рамках попередніх домовленостей, «і прийняття на себе прямого російського командування». Вони відзначили, що під час переговорів про спільний контроль над Чорноморським флотом за місяць до цього «росія шантажувала Кравчука нафтою й газом», але обставини, що склалися в результаті, були жахливими: «Якщо росія перекриє нафту і газ, Кравчук... буде змушеним піти».
Високопосадовці адміністрації також були впевненими, що Україна справді володіє засобами, необхідними для того, щоб стати повністю ядерною державою. Майбутній директор ЦРУ Клінтона Джеймс Вулсі під час передвиборчої кампанії написав доповідну записку, в якій зробив висновок, що «Україна, на відміну від Білорусі [sic!] і Казахстану, має дуже потужний військово-промисловий комплекс, здатний підтримати ядерну державу».
У статті, написаній на основі позиції Вулсі як головного переговірника щодо іншого договору про тогочасне озброєння, також наголошено, що Україна «має не лише МБР, а й бомбардувальники з ядерним озброєнням». Радник президента Клінтона з питань національної безпеки Тоні Лейк висміяв трепет, з яким Україна відмовилася від цих можливостей.
Після прийому делегації Конґресу на чолі з Діком Ґепгардтом, яка відвідала Україну, він охарактеризував їхнє прохання про гарантії безпеки в американському законодавстві як «проблему Родні Дейнджерфілда». Багаторічні українські заклики з цього приводу звучали для американських вух, як уїдливе твердження коміка: «Я не отримую жодної поваги».
У міру того, як тривали переговори, адміністрація Клінтона дедалі більше розглядала роззброєння України як політичний приз. Через кілька місяців після отримання інформації від американських представників, у жовтні 1993 року, Телботт подякував віцепрезиденту Альберту Ґору за те, що він прийняв українського міністра закордонних справ у Білому домі; Клінтон зробив те саме.
«Якщо нам вдасться вивезти ядерну зброю з України, — пожартував Телботт, звертаючись до Гора, — я постараюся домовитися, щоб одну з них повісили у вас на стіні як трофей».
А якщо Росія вторгнеться в Україну?
Підписання Тристоронньої угоди 14 січня 1994 року принесло б адміністрації значний виграш. Але дорогою до росії делегація Клінтона зупинилася в Києві, де Телботт зізнався, що його начальство завадило 11-годинним переговорам щодо умов угоди, «натиснувши на [Кравчука] грубо».
Потім, коли делегація Клінтона прибула до Москви, вона зіткнулася з сильною ворожнечею з боку росії, що ґрунтувалася на ініціативі НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Цю нову категорію членства фактично запропонували для того, щоб охолодити дискусію про розширення НАТО шляхом надання допомоги потенційним кандидатам, які не мають реальних шансів на повноправне членство в Альянсі.
Американські офіційні особи підготували тезу про те, що це забезпечить «основи безпеки для країн — України, Казахстану, — які інакше, можливо, не захочуть відмовитися від ядерної зброї». Проте цього було недостатньо, щоб задовольнити росіян.
Після подальших суперечок чиновники Клінтона, такі як Телботт, почали в приватних розмовах визнавати, що Росія особливо впливатиме в Центральній та Східній Європі. У березні 1994 року він наголосив на необхідності відповідати опонентам ПЗМ, таким як міністр закордонних справ росії Андрєй Козирєв, з повагою до «життєво важливих інтересів росії у ближньому зарубіжжі».
«Вона має такі інтереси, ми це визнаємо, — сказав він Крістоферу. — Насправді, — додав він, — ми готові допомагати різними способами». Серед прикладів він навів «Тристоронню угоду з Україною».
Пізніше того самого місяця міністр оборони Польщі Пьотр Колодзейчик «рішуче підкреслив» Телботту, що «незалежність України стратегічно важлива для Польщі й не тільки для Польщі». І відзначив, що президент його власної країни допоміг переконати Кравчука відмовитися від ядерного питання — і оскільки Білорусь, ще одна постсовєцька республіка з успадкованою ядерною зброєю, «вже майже повністю перейшла під контроль росії», — Колодзейчик підкреслив, що «Польща стежить за тим, чи не станеться те саме з Україною, крок за кроком: спочатку Крим, потім Схід України, а потім і решта».
Очевидно, сумніви закралися через шість днів, коли Телботт риторично запитав Крістофера: «Чи є у нас хороші відповіді на запитання про те, що ми робитимемо, якщо реальність відмовиться слідувати сценарію, який ми для неї пишемо? А якщо, росія вторгнеться в Україну?».
Це було ще одне важливе питання, яке, вочевидь, не завадило адміністрації пришвидшити усунення потенційно грізного засобу стримування російської агресії. Справді, після підписання Тристоронньої угоди американські посадовці чинили опір наданню серйозних гарантій територіальної цілісності України; вони перешкоджали спробам Києва приєднатися до регіональних організацій поза межами НАТО.
Перш ніж Західноєвропейський Союз (ЗЄС) припинив своє існування, його Генеральний секретар Віллем ван Екелен пояснив Телботту в червні 1994 року, що Україна «була дуже незадоволена тим, що її виключили» з континентального військового альянсу. Джим Стейнберґ, директор штабу планування політики Державного департаменту США, раціоналізував американську опозицію прагненню Києва приєднатися до НАТО.
«ЗЄС не може прийняти Україну, — сказав він, — без неявного створення нових зобов'язань з боку Альянсу». Визнаючи, що ЗЄС є окремим від НАТО, він зазначив, що «європейському стовпу НАТО було б аномально мати повноправних членів, які не є членами НАТО», — таке заплутане пояснення, ймовірно, звучало самовпевнено для лише європейської інституції.
Проте, як стверджував Телботт, «США намагалися уникнути абстрактних, теологічних дебатів про те, наскільки росія і Україна є частиною Європи». Як наслідок, спроба України отримати конкретну гарантію безпеки — навіть набагато менш потужну — залишилася поза увагою.
Натомість Україні довелося б задовольнятися публічним повторенням на високому рівні запевнень, які вона отримала у Тристоронній угоді, а пізніше — в Будапештському меморандумі. Через місяць Телботт виступив перед Північноатлантичною радою з доповіддю про свої зусилля щодо ядерних амбіцій Індії та Пакистану, які він порівняв з «шатлом Москва — Київ».
Посол Норвегії Лейф Мевік поцікавився, чи читав Телботт опубліковану за два тижні до цього статтю Чарльза Краутгаммера. У ній автор «виділив дві категорії нових ядерних держав».
«По-перше, — пояснив посол, — є «хороші хлопці», які не є злочинцями»; по-друге, «є злочинці, Північна Корея, Ірак і Лівія, яких слід тримати на відстані якомога довше». Мевік запитав, чи робить Телботт «таку саму відмінність між країнами, що не становлять загрози, і країнами, що володіють ядерною зброєю, але перебувають поза законом».
Він відповів: «США виступають проти розповсюдження загалом». Можливо, американську позицію щодо безпекових проблем України найкраще підсумувала Ровз Ґеттемюллер, яка працювала у Раді національної безпеки Білого дому на посаді директора з питань росії, України та Євразії. Нещодавно вона приписувала такий жарт одному з американських перемовників з ядерного питання:
«Київський аеропорт має довгі злітно-посадкові смуги, призначені для бомбардувальників, і колеса нашого літака «скиглили» під час довгої посадки протягом, здавалося, десяти хвилин. Коли ми прибували в аеропорт, Джон Гордон, тодішній заступник міністра оборони, сказав: «Україна — єдина країна, де ниття ніколи не закінчується». Хоча ми ставилися до них з повагою і вони добре розіграли свою складну карту, їх вважали скигліями».
Клуб цивілізації
За місяць до того, як Верховна Рада України ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), що стало останнім кроком у її юридичному зобов'язанні щодо роззброєння, відбулася зустріч президентів Клінтона і Єльцина. Питання ядерного паритету знову постало на порядку денному.
Присутній на зустрічі міністр оборони росії Павєл Грачов заявив: «Ми скорочуємо стратегічні ядерні озброєння відповідно до СНО-1, але договір не ратифіковано. Тепер на нас тисне СНО-2, який передбачає завершення скорочень у 2003 році».
Продовження СНО продовжить скорочення додавши: «Якщо ви не будете тиснути на Україну, то ми не зможемо продовжити СНО-2». Єльцин тоді запевнив Клінтона: «Я притисну Кучму до стіни. ДНЯЗ або вони не отримають ні газу, ні нафти!».
Президент РФ підтримав його: «Тому ми повинні натиснути на Україну всіма силами». Президент Клінтон додав: «Тому ми повинні натиснути на них, аби вони приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї до часу [майбутнього] саміту у Будапешті».
Єльцин прогримів: «Ми маємо застосувати весь тиск, який ми можемо чинити. Ми підписали Тристоронню угоду, ми втрьох, і що далі?». Хоча росія відкладала ратифікацію СНО-2 доти, доки він не застаріє, Єльцин тоді запевнив Клінтона: «Я притисну [новообраного президента України Леоніда] Кучму до стіни. ДНЯЗ або вони не отримають ні газу, ні нафти!».
У команди Клінтона були й інші проблеми. ДНЯЗ, який набув чинності в 1970 році, наближався до прірви; спочатку він був розрахований на 25 років, а у 1995 році конференція мала вирішити його долю.
Томас Ґрем-молодший, дипломат Клінтона, відповідальний за збереження документа, засвідчив, що «делегати мали право одноразово зобов'язати свої уряди продовжити його дію». Він додав, що «будь-яке подальше продовження можна було здійснити лише шляхом внесення поправок до договору, а це майже неможливо».
Коротко кажучи, ДНЯЗ перетворився на юридичного Шалтая-Болтая, бо невдача в 1995 році — навіть у вигляді фіксованого продовження — стала б великим падінням. Збирання ДНЯЗ знову потягнуло б за собою тривалі переговори й повторну ратифікацію, за умови, що існував би кворум для його відновлення.
Ґрем зауважив, що «безстрокове продовження в 1992 й 1993 роках здавалося малоймовірним». Хоча Франція і Китай приєдналися в 1992 році, коли посол Еррера запитав свого колегу, посла Хо, про наміри Пекіна, той відповів: «Безстрокове? Це гарне слово, але в китайській мові немає такого слова».
На тлі цих розбіжностей Ґрем нагадав, що «більшість залишається невизначеною» щодо того, щоб зробити ДНЯЗ постійним. Багато з тих, хто підписав договір, залишилися в підвішеному стані, а деякі з них, такі як Індонезія, Єґипет, Мексика й Малайзія, очікували на вигідну політичну боротьбу.
Статус України поза ДНЯЗ був би для них найціннішим козирем у переговорах. Скептично налаштовані уряди могли б вказати й на недотримання Києвом Договору, й на його претензії щодо адекватних гарантій, щоб виправдати свої поступки.
За словами Ґрема, приєднання Білорусі та Казахстану до ДНЯЗ «привернуло всю увагу до України». Обговорюючи долю ДНЯЗ з союзниками по НАТО влітку 1994 року, Телботт наголосив на «гострому занепокоєнні щодо України».
У своєму зверненні до Верховної Ради в 1994 році Грем назвав договір «Клубом цивілізації», до якого він закликав депутатів приєднатися. Якби голосування в парламенті відбивало волю народу, його заклик, швидше за все, провалився б.
Трохи більш ніж рік тому опитування, здійснене Українською академією наук, показало, що менш ніж 50% населення підтримують ідею «без'ядерності». Інший незалежний дослідницький центр, «Демократичні ініціативи», через три місяці виявив, що 45,3% населення віддають перевагу «ядерному статусу» України, а 35% — роззброєнню.
Українські фермери, власники магазинів, шкільні вчителі та робітники, ймовірно, вважали, що клуб, до якого їм пропонували вступити, ґрунтується на винятковому становищі 5 великих держав, які ревно охороняють своє місце. Коли в 1994 році Консультативна рада при українському парламенті здійснювала консультації з громадянами з цього питання, Ян Бжезінський підсумував думку Богдана Гориня, правозахисника й дисидента: «Захід не зміг адекватно відреагувати на відродження російської гегемонії».
Намагаючись говорити англійською, один з учасників запитав: «Чому Америка не допомогла нам у 1933 році?». Неназваний громадянин заявив: «Україна повинна покладатися лише на власні сили у своїй обороні».
Коли Кучма здавав договір на зберігання у Будапешті через кілька тижнів, як того вимагав меморандум, президент Франції Франсуа Міттеран зауважив йому: «Молодий чоловіче, вас так чи інакше обдурять. Не вірте їм, вони вас обдурять».
Через два тижні після того, як Єльцин зійшов зі сцени у Будапешті, де він проголосив «холодний мир», знаменитий реформатор випробував «Тополь-М». Ракету, капітально перероблену в 1992 році, здатну завдати удару по американській землі, — пізніше її використовували як доказ того, що росія може подолати західну оборону. Напередодні Нового року він розпочав вторгнення у Чечню, в результаті якого загинули десятки тисяч людей, виправдовуючи затримку з внутрішніми виборами в Росії.
Ігри «Shell» і гарантії безпеки
Супутникові знімки моторошні й недвозначні: президент путін виконав свою погрозу розмістити зброю масового знищення в Білорусі — своєму союзнику, що межує з Україною. Ніхто не має цьому дивуватися.
З моменту початку свого вторгнення пан путін і його поплічники часто заявляли про свою готовність застосувати ядерну зброю. На початку цього місяця Москва організувала національні навчання для підготовки до ядерної відплати.
Через кілька днів президент Білорусі Алєксандр Лукашенко висловив думку, що «американці підштовхують росіян використати найстрашнішу зброю», маючи на увазі відправлення Вашинґтоном ракет дальнього радіуса дії в Україну. Росія, наполягав Лукашенко, «вийме червону кнопку й покладе її на стіл».
Ті самі західні коментатори, які стверджують, що ці провокації є простим блефом, схильні захищати вивезення ядерного арсеналу Києва 30 років тому. Їхній табір рефлекторно відкидає твердження, що історія могла піти іншим шляхом.
Однак, як стає зрозуміло з коментарів Клінтона, історія Будапештського меморандуму — це аж ніяк не розв'язана історія. І, як показує нова хвиля історичних одкровень, настав час відмовитися від таких спрощень, але Україна цілком могла мати засоби для управління ядерним арсеналом.
Збереження цих озброєнь потенційно стримувало б росію, і зараз є дуже мало причин сумніватися, що довгострокові плани Кремля щодо вторгнення до свого сусіда датовано 1990-ми роками. Про такий розвиток подій тоді турбувалися й самі американські високопосадовці.
Документи, виявлені за останні два роки, також підривають припущення, що моральні аргументи щодо глобального нерозповсюдження відіграли провідну роль у відмові України від ядерної зброї. Замість розпочати ідеалістичний хрестовий похід за скорочення кількості ядерної зброї в усьому світі, це була радше гра в підкилимні ігри, яка переслідувала найгрубіші й найреальніші політичні цілі: заспокоїти російську невпевненість щодо розміру свого ядерного арсеналу порівняно зі США та зміцнити правовий режим, який незабаром стане мертвою буквою.
І хоча архівні записи також розкривають ключові моменти самоусвідомлення загрози, яку становила росія, американські посадовці й далі рухалися вперед. Попри все — вони були впевненими в хибній думці, що російська агресія може бути предметом переговорів або їй теоретично можна запобігти в майбутньому.
Ці чиновники хотіли привести Єльцина й компанію в демократичне лоно та були готові заплатити за таке майже будь-яку ціну. Це була гра — гра з добрими намірами і, можливо, навіть варта, — але фішки, на які вони грали, належали комусь іншому.
А що отримала Україна? Понад 100 тисяч українців загинули від 2014 року, а трильйон доларів збитків від війни, розв'язаної путіним, принесла країні нетривалий період мирної незалежності, який мало кого втішає.
Єдине, чого Україна не здобула, — це те, чого вона прагнула з самого початку: не ядерної зброї, а безпеки, яку ця зброя забезпечує. Українці радо обміняли б кожну боєголовку на серйозні засоби, за допомогою яких вони могли б придушити імперські імпульси свого сусіда, але й у цьому Києву відмовили.
Історія роззброєння України — це історія про те, як великі держави торгуються за долю вразливої країни, попри її протести й законне занепокоєння щодо регіональної безпеки. Такою є справжня історія Будапештського меморандуму.
