Як український офіцер зрадив ЗСУ, а тепер командує російським штурмом Купʼянська
Від Ґалаґана до Стороженка: зрада крізь століття.
російські війська намагаються штурмувати український Куп’янськ і знову використовують для атаки підземну газову трубу під річкою Оскіл — так само, як раніше під Авдіївкою та Суджею. ВВС з’ясувала, що російським наступом на місто командує колишній український офіцер, який зрадив присягу і перейшов на бік росії.
Москва прагне захопити хоча б частину позицій у цьому майже зруйнованому місті, аби підтвердити заяви власного генштабу. Адже ще два тижні тому російське командування офіційно повідомило, що нібито контролює близько половини Куп’янська.
30 серпня начальник генштабу рф Валерій Герасимов оголосив підсумки весняно-літньої кампанії. Його оцінки вразили навіть найбільш радикальних проросійських пропагандистів: реальна ситуація на фронті виявилася зовсім іншою, ніж у зведеннях російських військових.
Журналісти ВВС дослідили, звідки беруться у генштабу рф «переможні» доповіді про захоплення територій, які насправді й далі утримують українські війська.
Бажане й дійсне
30 серпня міністерство оборони росії опублікувало у своєму телеграм-каналі відеозапис наради начальника генштабу Валерія Герасимова з його заступниками та командувачами військових округів. Протягом восьми хвилин він монотонно звітував про «успіхи російського наступу» майже на всіх ділянках фронту. Його слухали ті самі генерали, які й подають нагору рапорти про «оперативні здобутки».
На карті, що висіла за спиною першого заступника Герасимова, генерала Сергія Рудського, уважні глядачі помітили, що від України відокремлені не лише чотири частково окуповані області, а й Миколаївська та Одеська, куди російські війська з 2022 року так і не дійшли. Це викликало припущення, що головною метою війни, яка триває вже четвертий рік, є окупація всієї південно-східної України.
Однак слова Герасимова про «звільнені території» відверто розходилися з реальною картиною. Він заявив, що російські війська нібито взяли Часів Яр — хоча бої за місто тривають і досі. Так само він говорив про вихід на околиці Костянтинівки, хоча до цього міста російська армія фактично ще не дісталася.
Найбільше подиву викликала його заява про Куп’янськ: «Підрозділи угруповання „Захід“ практично повністю блокували місто і звільнили близько половини його території», — сказав Герасимов на відео.
Жодна незалежна карта бойових дій не підтверджує, що російські війська, які справді підійшли до північної околиці Куп’янська, змогли захопити хоч якусь істотну територію цього зруйнованого війною міста.
«Подаруйте карту начальнику генштабу»
Навіть серед російських воєнних блогерів слова Валерія Герасимова про «практично повністю блокований Куп’янськ» викликали подив і сарказм.
Один із найпомітніших Z-блогерів Юрій Подоляка, на канал якого підписані понад три мільйони людей, так прокоментував проведене Герасимовим засідання: «Звісно, НГШ (начальник генерального штабу. — Ред.) взяв це з доповідей угруповання „Захід“, яке, у свою чергу, базується на доповідях командування 6-ї армії, що воює під Куп’янськом. Більше немає звідки».
Автори каналу «Военный осведомитель» іронізували: «В оточення до товариша Герасимова знову пробралися вороги, підкинувши йому дані „про практично повну блокаду Куп’янська та визволення половини міста“. Насправді ж, зазначили вони, росіяни закріпилися лише на північних околицях, а українські війська проводять контратаки поблизу Соболівки».
Ще один канал — «Осведомитель» — запропонував подарувати Герасимову карту на 70-річчя.
Найжорсткіше описав «порядки» в армії автор авіаційного каналу Fighterbomber Ілля Туманов:
«Втрати можна подати як подвиг. Візьми нікому не потрібний хутір — і доповідай, ніби захопив столицю. Головне — красиво сфотографувати бійця з прапором. А завтра все забудуть. Люди — не танки. Це найдешевша зброя на війні».
І російські Z-блогери, і українські експерти (наприклад, аналітик Костянтин Машовець) сходяться на тому, що головну роль у наступі на Куп’янськ відіграє 6-та армія. До вторгнення вона дислокувалася у Ленінградській області та входила до складу угруповання «Північ».
Наприкінці серпня в угрупованні відбулися кадрові зміни: генерал Олександр Лапін пішов у відставку, його замінив генерал-полковник Євген Нікіфоров.
Командує 6-ю армією генерал-лейтенант Сергій Стороженко. Саме він подає генералу Євгену Нікіфорову звіти про темпи штурму Куп’янська, а далі ці дані надходять у генштаб до Валерія Герасимова.
Кар’єра Стороженка нетипова для російської армії. Він, імовірно, є найвищим за званням колаборантом у її лавах. Більшу частину служби Стороженко провів у Збройних силах України, а на бік росії перейшов після анексії Криму 2014 року.
Колаборант із Мурафи
Генерал-лейтенант Сергій Стороженко народився 1975 року в селі Мурафа на Харківщині.
Ні під час вторгнення 2022-го, ні пізніше ці місця під російську окупацію не потрапили. За даними українських медіа, рідні Стороженка ще мешкали у Харківській та Сумській областях навіть на початку вторгнення.
У 1992-му він вступив на факультет розвідки Інституту сухопутних військ у Києві.
У 2016 році тоді ще полковник Стороженко дав інтерв’ю «Новой газете», де розповів про свою службу у ЗСУ та про анексію Криму: «СРСР вже рік як не існував, я від самого початку був українським військовослужбовцем».
Служив у 36-й бригаді берегової оборони ВМС України, де за два десятиліття виріс від командира роти до комбата, а згодом і комбрига. Був заступником командира українського контингенту в Косові у складі сил KFOR.
Під час анексії Криму в березні 2014 року під його командуванням було близько 1200 військовослужбовців.
За його словами, у дні російської анексії Криму з ним зв’язувалися виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов та прем’єр Арсеній Яценюк, які цікавилися його планами та намірами. Стороженко, за його словами, ніяких дій не вжив і подав рапорт про відставку.
Але його колишні колеги розповідають інше. За їхніми словами, він активно агітував колег здавати зброю, переходити на бік росії й від самого початку вів «подвійну гру» з росіянами.
Колишній речник ЗСУ у Криму, а згодом речник українського генштабу і тепер військовий оглядач полковник Владислав Селезньов сказав ВВС, що був добре знайомий зі Стороженком і навіть служив із ним у Косові. За словами Селезньова, майбутній російський генерал завжди дбав про свій публічний імідж, часто організовував престури до частини й стежив, аби журналісти регулярно його хвалили.
«Я думаю, у 2014-му йому зробили таку пропозицію, від якої він не зміг відмовитися, — сказав Селезньов. — 36-та бригада трималася, поки там був генерал Ігор Воронченко, заступник командувача ЗСУ з берегової оборони, а як тільки він виїхав — почалися різні домовленості. Доходило до того, що російські солдати, які блокували бригаду, ходили на її територію до лазні. Були схеми з вивезення гуманітарки з частини на комбригівському авто. Думаю, його банально корумпували. Він був непоганим офіцером і дбав про репутацію, але ключове випробування, коли життя показує, хто є хто, — він не пройшов».
Селезньов стверджує, що після початку повномасштабного російського вторгнення Стороженко був одним із тих, хто віддавав накази завдавати ракетних ударів по Сумах. За даними українського проєкту Evocation.info, на території України проживали дві сестри генерала: одна — у селі Козіївка Харківської області, інша — у Сумах.
Активне співробітництво Стороженка з російськими військовими побічно підтверджує і той факт, що вже 23 березня 2014 року, за тиждень після так званого «референдуму» про статус Криму, він отримав російський паспорт. Про це ВВС повідомило джерело, яке має доступ до баз з особистими даними.
З 1200 військовослужбовців 36-ї бригади близько половини виїхали в Україну, а 600 залишилися у Криму й почали служити вже в армії росії. Там Стороженко очолив заново створену 126-ту бригаду берегової охорони й за вісім років — від анексії Криму до початку повномасштабної війни — зробив кар’єру вже як російський офіцер.
На 24 лютого 2022 року він у званні генерал-майора був начальником штабу 35-ї армії Східного військового округу.
У перші місяці вторгнення ця армія брала участь у боях на території рідної для нього Харківщини й уже на початок червня 2022 року, як писав Американський інститут вивчення війни, була фактично знищена в боях за Ізюм. Російські провоєнні блогери тоді пов’язували розгром армії з некомпетентністю її керівництва.
Втім, це жодним чином не позначилося на кар’єрі самого Стороженка.
У 2023 році він указом президента росії володимира путіна отримав підвищення до генерал-лейтенанта й очолив 6-ту армію. І саме під її командуванням нині тривають бої на Куп’янському напрямку, тоді як у своїх звітах Стороженко рапортує про «захоплення Куп’янська», хоча до цього російським військам ще дуже далеко.
Бої за Куп’янськ
Куп’янський напрямок залишається одним із пріоритетних для російської армії. Про це свідчить і чисельність угруповання, залученого тут, і рівень його оснащення, і висока інтенсивність боїв, яка не спадає ще з осені 2024 року.
Місто Куп’янськ, розділене річкою Оскіл на східну та західну частини, є ключовим оборонним вузлом Збройних сил України. Для російської армії його захоплення означало б можливість вибудувати стійку лінію оборони вздовж водної перешкоди та створити умови для подальшого просування вглиб Харківської області.
Але взяти Куп’янськ росіянам не вдається. Якщо порівняти карти бойових дій за жовтень 2024 року та вересень 2025-го, видно: наступ на український плацдарм на східному березі Оскола вже майже рік перебуває у глухому куті.
Разом із тим російським військам вдалося форсувати Оскіл північніше Куп’янська та закріпитися на західному березі, створивши власний плацдарм. Звідти вони намагаються тиснути на місто, поступово вгризаючись в українську оборону вздовж річки, а також прагнуть перерізати головну трасу постачання між Куп’янськом і Чугуєвим.
Головна проблема російських підрозділів, що закріпилися на західному березі Оскола, — це труднощі з постачанням, поповненням втрат і евакуацією. Переправи через річку перебувають під вогневим контролем ЗСУ. Учасники бойових дій з обох боків повідомляють про великі втрати росіян під час спроб переправитися на інший берег.
Не маючи можливості перекинути на західний берег важку техніку та озброєння, російські частини застосовують тактику диверсійно-розвідувальних груп. Вони просочуються в тил української оборони, переховуються в укриттях, накопичують сили й водночас намагаються розширити контрольовану територію на північ від Куп’янська.
ЗСУ, своєю чергою, намагаються перерізати цей виступ ударами з боку Тищенківки та Кондрашівки й зачищають північні околиці Куп’янська від прониклих туди ДРГ.
Труба 3.0
Нещодавно з’явилася інформація, що російські війська знайшли ще один спосіб перекидання підкріплень через річку. Вони вирішили використати одну з ниток недіючого газопроводу між селами Лиман Перший на східному березі Оскола та Радьківка на західному.
Відстань між цими населеними пунктами становить дев’ять кілометрів, але труба йде не прямою лінією — її довжина близько 13 км.
Про використання газових труб для проникнення в тил українських військ повідомлялося раніше — під час боїв за Авдіївку та Суджу. І ось стало відомо ще про один такий підземний хід. На кадрах, опублікованих Z-блогерами, видно, як російські солдати повзуть вузькою трубою. «Штовхаємо одне одного на тачках, їдемо на позицію», — чутно голос за кадром.
Українські медіа також оприлюднили запис допиту російського солдата, взятого в полон у районі Куп’янська. Він розповів, що їх відправляли через трубу групами по десять чоловік. У відео, поширеному українськими ЗМІ, він називає свій полк, який входить до складу 6-ї загальновійськової армії Ленінградського військового округу.
За його словами, майже всі солдати з його роти — близько 70 людей — у подальших боях були вбиті або поранені. Перевірити цю інформацію складно, а до свідчень військовополонених завжди варто ставитися обережно. Так чи інакше, використання газопроводу підтверджується й іншими джерелами.
«Вихід із трубопроводу, яким ворог користувався для перекидання особового складу під Куп’янськом, перебуває під вогневим контролем українських захисників. Сам газопровід не веде безпосередньо в місто», — йдеться в заяві 10-го армійського корпусу ЗСУ, що діє на Куп’янському напрямку.
Втім, сам по собі вогневий контроль над виходом із труби мало що дає: виходів, найімовірніше, кілька, і завдавати ударів по всіх безперервно неможливо.
Таким чином, російська армія все ще має можливість порівняно безпечно — у порівнянні з форсуванням річки — перекидати резерви в район боїв на північ від Куп’янська. Проте це не вирішує головної проблеми: відсутності важкого озброєння у передових підрозділів, адже техніку через трубу переправити неможливо.
А спроба захопити Куп’янськ лише легкоозброєною піхотою, хай її й постійно підсилюють, проти супротивника з перевагою в техніці та артилерії — завдання надзвичайно складне.
Саме тому, попри всі зусилля російської армії підтягнути реальність під звіти генштабу, у випадку з Куп’янськом ці плани залишаються дуже далекими від реальності.
Таким чином, російська армія все ще має можливість порівняно безпечно — у порівнянні з форсуванням річки — перекидати резерви в район боїв на північ від Куп’янська.
Історія України пам’ятає все. Зрадників теж.
Пам’ятає вона і Гната Ґалаґана.
Гнат Ґалаґан починав кар’єру на Січі, де став полковником у 1706 році. Разом із гетьманом Іваном Мазепою підтримав короля Швеції Карла XII у війні проти Московського царства.
За перших труднощів, які виникли у старого гетьмана, Ґалаґан одним із перших козацьких старшин покинув Мазепу й перейшов на бік царя Петра І.
Історія всіх зрадників свідчить: замало лише пристати до ворогів. Слід довести свою вірність новому господарю, вчинивши дії, які остаточно розірвуть зв’язок запроданця з тими, хто колись вважав його своїм.
Не став винятком і Гнат Ґалаґан. Служба московському царю змусила його вчинити тяжкі злочини проти українських козаків. Новоявлений Юда отримав за це винагороду, що значно перевищувала 30 срібняків, але покуту за ці злодіяння понесли його далекі нащадки.
Полковник Ґалаґан став дуже заможною людиною — винагороди за зраду та службу царю дозволили йому залишити великі статки спадкоємцям.
Запорожці не пробачили Ґалаґану підступу, вчиненого під час оборони і знищення Чортомлицької Січі. У народі поширилися чутки, що січові характерники прокляли зрадника і весь його рід до сьомого коліна.
Підступна зрада Гната Ґалаґана вдарила по його нащадках і прирекла на вимирання весь рід уже в 1888 році.
Історія Ґалаґанів — пересторога для всіх, хто заради кар’єри та статків прагне повернути Україну в московську неволю.
Трагедія Чортомлицької Січі
14 травня 1709 року до Чортомлицької Січі підійшов кінний козацький загін. Запорожці подумали, що це прибуло підкріплення на чолі з кошовим отаманом Петром Сорочинським. Наказний отаман Богуш повів січовиків на прорив, аби з’єднатися з козаками Сорочинського. Якби задум вдався, московське військо опинилося б між козацьким молотом і ковадлом.
Але очікуване підкріплення прибуло до царських військ. Привів його український полковник Гнат Ґалаґан. Москвини скористалися вилазкою запорожців і вдерлися на Січ. Січовики швидко зрозуміли свою помилку, хутко повернулися й вибили непроханих гостей. Військова ситуація повернулася до попереднього стану: запорожці опинилися в оточенні на острові, який війська царя Петра обложили, але не мали сил захопити.
Долю Січі вирішив Гнат Ґалаґан. Він звернувся до запорожців із закликом не проливати братньої православної крові й присягнув християнськими святинями, що всі, хто складе зброю, отримають царське прощення.
Частина запорожців повірила клятвам царського посіпаки, решта — на чолі з отаманом Якимом Богушем — вирішила прориватися з оточення. Усі козаки, що повелися на обіцянки Ґалаґана, були страчені московськими карателями.
Схожа доля завжди очікує на тих, хто «стомився від війни» й вирішив, що носити рабські кайдани легше, ніж обладунки вояка.
Нескорені січовики разом із Богушем відступили до Кам’янки, де невдовзі з’єдналися із Запорозьким військом Петра Сорочинського й заснували нову Січ — Кам’янську.
Прокляття Ґалаґанів
Зрадницький вчинок Гната Ґалаґана був належно оцінений усіма сторонами протистояння на Чортомлику. Цар Петро І нагородив його шаблею, чином чигиринського полковника, а також землею й селами поблизу Чигирина.
Відплата за зраду й жорстокість предка впала на його нащадків, які своєю діяльністю ніби спокутували провину Ґалаґана, користуючись при цьому капіталами, започаткованими його неправедними діями.
Історія роду Ґалаґанів — пересторога для всіх, хто заради кар’єри та статків прагне повернути Україну в московську неволю.
