Життя триває – точиться війна
Короткий політичний лікбез для невігласів з Інституту нацпам'яті стосовно солярних символів в Полтаві та щодо зриву декомунізації в Україні.
Ця історія почалася кілька тижнів тому, коли проросійське видання "Вісті", контрольоване кумом Володимира Путіна – Віктором Медведчуком, звернулося до правоохоронних органів України із публічною заявою, вимагаючи притягнути до відповідальності головного редактора видання "Останній Бастіон" Геннадія Сікалова за будівництво споруди на вулиці Соборності зі… свастям і рунами!
До слова, пси режиму ( а інакше їх і не назвеш) у формі МВС вже відреагували на заклик людей Медведчука та оперативно порушили кримінальну справу по даному факту.
Тепер в один ряд з кумом Путіна став Український інститут національної пам'яті (УІНП), очільники якого теж вдаються до спроб цькування авторів відповідних архітектурних форм. Розмістивши у себе на офіційному сайті коментар "щодо символіки схожої на нацистську помічену на фасаді кафе-пекарні у Полтаві".
Довідка
УІНП створено 12 листопада 2014 року.
Бюджет на 2020 рік 65 млн грн (мав бути вдвічі більше, але зелені слуги неукраїнського народу урізали його чи то обрізали).
На програму "Керівництво та управління у сфері відновлення та збереження національної пам’яті" виділено 29,9 млн грн.
Втім зауважимо, в УІНП визнають, що зазначена у законі "про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", символіка чітко окреслена та включає лише правобіжну свастику, а на фасаді кафе свастика таки лівобіжна (right-facing swastika). І не належить до символіки націонал-соціалістичного тоталітарного режиму.
Однак в інституті нацпам’яті наполегливо рекомендують не використовувати у публічному просторі цю символіку, схожу, підкреслимо, на їх суб'єктивну думку, на ту, що використовували представники режиму Гітлера!
Разом з тим, в Інституті ще й незграбно пробують маніпулювати поняттям глибокої суспільної травми, яку наніс тоталітарний націонал-соціалістичний режим до і під час Другої світової війни, зазначаючи, що факт використання націонал-соціалістами свастики та рун можуть кимось інтерпретуватися як провокаційні та ображати пам’ять про жертв тоталітарних режимів.
Абсурдні рекомендації "науковців" про чиїсь інтерпретації нагадують пораду: не купляйте футболки із зображенням зірок, бо вони теж комусь нагадують відомий символ радянщини. Або не їжте бараболю, бо то улюблений продукт білоруського "диктатора" Лукашенка... Чи не куріть сигари, бо комусь це нагадує той самий фалічний символ. Або: "клієнтам одного з "жовтих домів", як інформують санітари, позавчора привиділася делегація марсіан та безруких, оголених жінок з планети Венера"...
І ще один приклад параноїдального розладу стався цими днями: російські журналісти "Політнавігатора" на мітингу в Москві помітили білорусів, яких вони відразу записали в білоруські бандерівські формування...
Хоча, справедливості заради, у РФ бандерівці та ще й озброєні до зубів ввижаються багато кому. А на фоні зловживання мегапопулярним в їх краях "бояришником", страхи лише посилюються та актуалізуються.
Словом, людям з різними розладами психіки часом щось ввижається, і деякі представники УІНП, до яких вночі приходить Гіммлер у формі СС з правобіжною свастикою на рукаві мундира, – не виключення.
А тепер відповідаємо на закиди представників Інституту національної пам'яті по суті.
В той час коли комусь і щось ввижається... в тому ж таки місті Полтава і в Полтавській області зберігається загалом 29 конкретних пам'яток епохи радянської окупації, які заборонені вже майже п’ять років і підпадають під закон України про заборону тоталітарних символів.
І відразу не може не виникнути логічне питання: вони ось вже 30 років де-юре Незалежності України не завдають нікому глибокої суспільної травми, і не інтерпретуються як провокаційні та не паплюжать пам'ять жертв тоталітарного режиму?
Можливо відірвані від реального життя кабінетні теоретики з Інституту не знають, але в багатьох населених пунктах також збереглися тисячі радянських символів заборонених законодавством України.
Тому, якщо у працівників Інституту є Гідність, замість того, щоб виконувати чиїсь замовлення стосовно споруди на вулиці Соборності зі… свастям і рунами, вони могли б зайнятися корисною справою. Приїхати, наприклад, до Полтави для завершення декомунізації, що називається власноруч. Кувалдами, болгарками, мотузками та будівельним краном забезпечимо. Ба більше, ще й особисто допоможемо очистити вулиці від комуністичної зарази!
Серед тисяч символів радянського рабства, що ще поганять наші вулиці, на особливу увагу заслуговує двоє з них.
Один із найвідоміших символів Києва та України монумент "Батьківщина-Мати", який є сам по собі позитивним, майорить зі стометрової висоти радянським гербом. А сама постать "Матері" повернута точно в бік Москви.
Нещодавно журналісти "Радіо Свобода" На фотографії Google maps навіть провели пряму лінію від кінчика носу "Батьківщини", лінія привела нас точно до Москви. Приблизний кут повороту погляду та обличчя скульптури – 28 градусів.
Завідувач відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ в часи будівництва та здачі Комплексу, перший президент України Леонід Кравчук та член приймальної комісії Комплексу в 1981 році був безпосереднім свідком зародження ідеологічного змісту "Батьківщини-Мати".
"Ми стоїмо на Дніпровських кручах і дивимось на схід. Звідти прийшла свобода, звідти прийшло визволення» – ці рядки дуже емоційно переконали тодішню комісію ЦК КПУ, що постать має дивитись на схід, на Москву. Цілком природно, що постать зорієнтована та вітає Москву", – згадує Кравчук.
Постать "Метері-Батьківщини" в Києві повернута в бік Москви, а на Одещині реконструювали мавзолей Котовському.
Наступний з двох згаданих нами символів совєтської окупації України – це справжнісінький мавзолей совєтського грабіжника Котовського, що розташовується у місті Подільськ Одеської області. І про який мало хто знає в Україні. Закладений 1925 року одразу по смерті Котовського, мавзолей був зруйнований під час Другої світової війни та відновлений 1965 року у сучасному вигляді. Мавзолей Котовського є одним з двох мавзолеїв на території України.
Нагадаємо працівникам Інституту, що Григорій Котовський відомий тим, що до першої світової війни організовував загони бойовиків, на чолі якого вчиняв розбійницькі напади на маєтки, установи, заможних громадян Бессарабської губернії і робив це не з революційних міркувань, а з ціллю банальної наживи.
В часи радянсько-української війни 17-22 років минулого сторіччя вже командир червоноармійських загонів та з'єднань Котовський, безпосередній учасник «червоного терору» на території України.
Зокрема, існують свідчення, що нібито полонених, які зверталися до нього українською, Котовський відправляв на розстріл, кажучи, що "там тебе зрозуміють".
Назагал під час відомої з історії Волинської операції більшовицька армія під командуванням М.Котовського придушувала селянський спротив проти більшовиків у різних місцевостях Волині у Житомирі, Радомишлі, Малині, Овручі, Базарі та інших населених пунктах.
Щодо Мавзолею Котовського, то попри офіційно проголошену декомунізацію, він досі входить в список історичних памʼяток місцевого значення, які охороняє держава. Памʼятник охороняється Міністерством культури України!
Три роки тому мавзолей огородили будівельним парканом. Хоч у 2016 році Подільська міська рада і вирішила перенести останки на місцеве кладовище, але так цього і не зробила.
Якщо б мумію Котовського поховали, то мавзолей без тіла всередині потрапив би під дію закону про декомунізацію і його б знесли як памʼятку комуністичної епохи. Але в 2018 році Міністерство культури надало розʼяснення, що склеп-могила не потрапляє під дію закону. З місцевого бюджету одразу ж виділили 145 тисяч гривень (!!!) і за два місяці відреставрували мавзолей. Питання похорону знову відклалося на невизначений термін.
Журналісти одного з українських видань офіційно запитували у Міністерства культури України, чому мумію Котовського досі не поховали. Міністерство культури відповіло, що ховати Котовського повинно Міністерство регіонального розвитку. Давши формальну і таку звичну як для чиновників відписку.
Але якщо все ж уявити, що похорони Котовського відбудуться, то ми не здивуємося, якщо на чолі її процесії йтимуть працівники двох згаданих міністерств, Віктор Медведчук та деякі посадовці з Українського інституту національної пам'яті з червоними прапорами в руках.
Насправді весь світ наповнений символами. І добре було б працівникам Українського інституту (чи вже не українського) вміти їх читати і правильно трактувати.
Зауважимо, що працівники УІНП ще й радять нам зайнятися просвітництвом (чим ми й так займаємося не покладаючи рук, витрачаючи на це власні кошти) та інформуванням суспільства про істинне значення стародавніх праукраїнських солярних та рунічних символів.
Вони вважають, що найбільш ефективний спосіб подолання такої необізнаності – це освітні, наукові, музейні, медійні та культурні проєкти, а не публічна демонстрація символів на фасадах.
Втім, зайве нагадувати, що працівники інституту не спромоглися за часи існування Інституту ані ініціювати подібні обговорення, ані організувати їх.
Не звертають там увагу і на засилля в країні символів кривавого совєтського окупаційного режиму.
На нашу думку деякі з працівників Інституту ходячий рудимент, неякісний продукт тієї самої радянської середньої освіти, з прищепленим комплексом меншовартості, які повністю позбавлені ініціативності.
Ті самі безголосі, посередні одиниці, від яких у дорослому житті насправді не має ніякої користі, крім як дешевої робочої сили.
Хотілося б в даному випадку помилятися, але судячи з усього, в Інституті національної пам'яті і надалі не будуть вживати заходів щодо відновлення історичної справедливості. А ми цій святій справі, повторимось, і надалі готові всіляко сприяти.
Разом з тим, зауважимо, що керівництво "Останнього Бастіону", зокрема його редактор Геннадій Сікалов та журналістський колектив не відносяться до баранів, які готові йти на заріз за типовими Козлами-провокаторами, якими є нинішній внутрішньоокупаційний режим.
І ми не відносимося до категорії людей, яких можна ось так просто залякати. Чи то дешевими коментарями на сторінках сайтів чи нікчемними з юридичної точки зору кримінальними справами. Далі Буде.
Як писав український націоналіст, політв'язень та поет Анатолій Лупиніс: Чекає бій. Все інше буде… після.
Життя триває. Точиться війна.
