155 років тому народився славетний маршал Маннергейм
У Фінляндії його і по нині називають Patronus Patriae. Причина того зрозуміла – кілька перемог над окупантами та колаборантами.
4 червня – дата народження найвідомішого військового та державного діяча Фінляндії Карла Ґустафа Еміля Маннергейма (1867-1951). Він у різні роки першої половини XX століття знавав високі пости: головнокомандувача армії, реґента королівства, президента респубілки.
Крім того, саме цього дня у Суомі щорічно відзначається свято прапора Сил оборони (фін. Puolustusvoimain lippujuhlan päivä). На вулицях столиці Фінляндії та у великих містах відбуваються паради військовослужбовців та військової техніки, на знак пошани й вдячності єдиному маршалові.
Gente Sueci, sed natione Finni – власне таким робом схарактеризуймо вірного сина Суомі, який половину свого життя присвятив святій борні з червоною чумою. Маннергейм увійшов в історію завдяки воєнним перемогам.
Адже саме на бойовищах етнічний швед із фінського Áскайнена (нині містечко Мáску на березі Ботнійського затоки) проявив себе ґеніальним полководцем, творцем армії нового типу в основі якої заклав патріотизм і волю до свободи зі зброєю у руках. Натомість у галузі політики та державного управління йому не вдалося досягти помітних успіхів, оскільки реакційний аристократ-анґлофіл (як це не дивно!) стояв на варті демократії, не бажаючи плести інтриґи за спинами власного народу.
Становлення особистості Маннергейма відбулося у добу протистояння монархій в Європі в умовах царату, що відбився на норові майбутнього реґента і президента Фінляндії. До 1917 року він всіляко сторонився національно-визвольного руху на своїй батьківщині, вважаючи спротив московитському колоніалізму марою справою.
І тільки революція (особливо Жовтневий переворот більшовиків) змінила його ставлення до бажання земляків мурувати державну самостійність. У січні наступного року перший уряд незалежної Суомі проголосив колишнього царського кавалерґарда, який пізнав реалії війни у шанцях Маньчжурії, Волині, Галичини та Бессарабії, – головнокомандувачем щойно сформованої армії, що мусила визволяти від захоплених комуністичними заколотниками південні райони країни включно зі столицею.
Набутий у попередніх боях великий практичний досвід, природні лідерські якості та людські знання Маннергейма посприяли перемозі "білих" фінів над "червоними"; пізніше військо під його командуванням ще двічі відбивало навалу східних варварів, яким виявився не по зубах "міцний горішок" Фінляндія.
Однак не єдиними заслуги на бойовищах запам'ятався сталевий маршал Півночі. У 1918-1919 роках він, з одного боку, провадив перемовини у Лондоні та Парижі з метою домогтися визнання незалежності Суомі країнами Антанти, що мало зміцнити її новий суверенний статус на міжнародній арені; а з іншого – ініціював конституційну реформу, яка утвердила парламентсько-президентську республіку.
«Що, ж нехай Бог благословить усе те, що називається демократією та парламентаризмом! Але я занадто старий, аби належним чином оцінити це», – писав Маннергейм у листі до одного зі своїх друзів навесні 1935 року, коли світ знову опинився на межі міжконтинентального конфлікту.
І все ж подальші події змінили його оцінку, бо тоталітарні режими Третього Райху і СССР воліли насадити людству нове рабство у брунатно-червоних барвах; хоча з головними творцями нацизму і сталінізму маршал був "на короткій нозі", все заради збереження державної самостійності Суомі.
Наприкінці літа 1944 року фінляндський парламент – Едускунта – обрав Маннергейма головою держави, який днями пізніше листом сповістив фюрера Адольфа Гітлера про потребу фінського народу негайно укласти перемир'я з іншим диктатором вождем Іосіфом Сталіним. Восени у президентському палаці у Гельсинкі маршал тепло попрощався з німецьким ґенералом Вальдемаром Ерфуртом, затим люб'язно прийнявши совєцького посланця – ґенерал-полковника Андрєя Жданова, з яким мав обговорювати питання повоєнного устрою та відносин між двома сусідніми країнами.
Хмари фінляндизації непомітно, але впевнено вже накривали країну тисячі озер. Республіка Суомі на десятиліття прив'язувалася до волі та забаганок червоної номенклатури з Кремля.
Але сталевий маршал цього уже не побачив, бо літá давалися в знаки. Навесні 1946 року Маннергейм добровільно пішов у відставку з усіх займаних посад і вихав на лікування до Швейцарії.
Найбільшим його тягарем в останні роки життя було здоров'я, котре на стрес відповідало хворобою: загострювалася виразки шлунка, випадки пневмонії траплялися все частіше... Останнім опонентом Маннергейма стала самотність, яку він також здолав за рік до смерті, зустрівши ґрафиню Ґертруду фон Арко.
«Лиш ти одна знаєш, як я втомився від життя. Але нині для мене важливо, що я більше не один. Я провів багато битв, я пережив багато військових подій у своєму житті, однак тепер я думаю, що програю цей, певно, останній двобій. Запам'ятай мене життєлюбним», – написав 83-річний Карл Ґустаф Еміль Маннергейм своїй супутниці з лікарняного ліжка напередодні відходу у вічність.
Що ж, віддамо і ми шану славетній постаті маршала, який змінив хід історії. Хай живе у віках пам'ять про Карла Ґустафа Еміля Маннергейма!
