Чи відштовхне НАТО Туреччину?
Світ досяг одного з найважливіших моментів у 70-річній історії Організації Північноатлантичного договору. Це справді геополітична революція!
Йдеться про намагання Гельсинкі та Стокгольму рішуче поповнити лави НАТО. Але у них на дорозі стала Анкара, передає медіаагенція "Останній Бастіон" із посиланням на аналітичний матеріал видання "The Washington Post".
Швеція та Фінляндія збираються приєднатися до Альянсу саме тоді, коли російська геноцидна війна проти України досягає своєї першої річниці. Проте Туреччина – єдина з усіх членів – уповільнює цей життєво важливий шанс залучити дві, колись нейтральні, північноєвропейські країни.
Настав час припинити ці намагання встановити односторонні завади й просто сказати – «Так». Турецька стриманість ініційована президентом Реджепом Тайїпом Ердоганом є подарунком огидному, мерзенному воєнному злочинцю, президенту Росії Владіміру Путіну.
У 2009 році, коли Джеймс Ставрідіс став верховним головнокомандувачем об'єднаних збройних сил НАТО, першою столицею, яку відвідав, був не Лондон, попри те, що Сполучене Королівство Британії та Північної Ірландії є найбільшим прихильником наших спільних зусиль в Афґаністані, крім США. Адмірал американських Військово-морських сил також не поїхав до Парижа, Берліна, Риму, Мадрида – навіть до Атен, всупереч своєму грецькому походженню.
«Першим місцем, куди я поїхав, була Анкара, Туреччина. Я хотів визнати все, що турки зробили для НАТО до і після розпаду Совєцького Союзу. Турки роками надавали війська, літаки та кораблі для кожної місії НАТО – Афґаністану, миротворчої діяльності на Балканах, боротьби з піратством, кібербезпеки тощо.
Під моїм командуванням вони забезпечили бойовий потенціал для інтервенції в Лівії 2011 року, чого інші головні союзники вирішили уникати. Кожного разу, коли я щось просив, вони одразу доставляли. Ми стали добрими друзями з главою оборони Туреччини Ілкером Басбугом і міністром закордонних справ (а пізніше прем'єр-міністром) Ахметом Давутоглу.
Я зустрічався з генералом Гулусі Акаром, який зараз є міністром оборони в Анкарі, і відвідав численні турецькі бази, що підтримують місії НАТО. І я кілька разів зустрічався з самим Ердоганом, який тоді був прем'єр-міністром. Він здався мені дуже твердою людиною, яка сповнена рішучості продовжувати будь-який курс дій, який він вважав правильним для своєї нації», – коментує ситуацію Джеймс Ставрідіс.
Анкара займає таку контрпродуктивну позицію через те, що вона вважає підтримкою скандинавськими країнами терористичних груп серед курдської меншини Туреччини. Зокрема, їх відмову видати десятки курдів, яких розшукує уряд.
«Я можу це зрозуміти. Уряди всіх трьох країн повинні тісно консультуватися, щоб переконатися, що жодні дії членів альянсу не підривають внутрішню безпеку іншого члена. Але зокрема Швеція вже дала багато, багато поступок Туреччині під час процесу розширення.
Великим викликом для Альянсу є не тероризм: це безсовісне вторгнення Росії в Україну. Путін продовжує стежити за членом НАТО Естонією, яка має значну частину етнічних росіян. Він щоразу розповідає про свої "ядерні варіанти", прагнучи налякати Європу загалом і НАТО зокрема», – уточнює колишній верховний головнокомандувач НАТО та адмірал ВМС США у відставці.
Саме це спонукало дві відомі своїм нейтралітетом країни подати заявку на членство в НАТО:
- обидві воювали проти Росії протягом довгих століть;
- обидві залишалися (принаймні технічно) осторонь під час Холодної війни, коли жорстока совєцька диктатура загрожувала вільному світу.
Те, що вони зараз вирішили відмовитися від свого нейтралітету, має дати певне уявлення про те, наскільки серйозно вони сприймають загрозу Путіна світовому порядку. Швеція має високотехнологічну армію та виробляє винищувачі "Saab Gripen" п'ятого покоління, які допомогли армії США під час операцій у небі над Лівією, тоді як фіни – нація з населенням лише 5 мільйонів, – можуть за кілька тижнів вивести для участі у бойових діях сотні тисяч добре навчених і повністю оснащених наземних сил оборони.
Європейці та американці хочуть, щоби вони були у нашій команді. Невдовзі деякі члени НАТО почнуть запитувати: «Якщо це вибір між Швецією/Фінляндією та Туреччиною, можливо, нам варто розглянути наші варіанти»; це було б помилкою.
Туреччина може похвалитися другою за чисельністю армією в НАТО, має важливі об'єкти, зокрема авіабазу Інджирлик, а в Ізмірі розміщує загальне сухопутне командування НАТО. Відверто кажучи, Альянс потребує того, щоби Туреччина продовжувала бути активним і позитивним членом.
Також потрібно додати Фінляндію та Швецію, бо ніхто не хоче обирати між ними. Від Ердогана залежить, щоби цього не сталося, але ж у нього ось-ось будуть президентські вибори, які вирішать подальшу долю самої Туреччини.
