Dalton-Plan» і марксизм: як вчили студентів в Полтаві у середні 1920-х

У 1921 році на теренах колишньої російської імперії, яку контролювали більшовики, була проголошена Нова економічна політика (НЕП). Причини були такі, що політика «воєнного комунізму» призвела до краху економіки й не змогла забезпечити високий рівень виробництва та подолати розруху, спричинену Громадянською війною.

У цей час Полтавський вчительський інститут отримав нову назву – Полтавський інститут народної освіти (ПІНО). Більшовики надали вишам право самостійно розробляти навчальні плани, які мали погоджували з Управлінням професійної освіти Народного комісаріату освіти (НКО).

Ішла інтенсивна перебудова системи освіти із запровадженням нових систем навчання. Педагоги запроваджували лабораторно-бригадні системи «Dalton-Plan».
Цей метод запропонувала американка Хелен Паркхерст, яка його випробувала у місті Дальтон (штат Массачусетс).

Навчання за Дальтон-планом будувалося на трьох складових:

-Свобода;
-Самостійність;
-Співпраця;

Основними елементами були: «дім», завдання та лабораторія.

Термін «дім» означає основне місце учня в школі. «Дім» часто відігравав роль звичайного навчального класу, а домашнім радником виступав класний керівник.

Студентам давали завдання, які вони мали виконати за певний час. Викладачі давали завдання терміном на місяць, які поділяли на тиждень.

«Лабораторія» – це були особисті консультації із викладачами того чи іншого предмету. Там студенти отримували рекомендації по виконанню завдань.

Але ці принципи погано реалізовувалися у виші через слабку матеріально-технічну базу, часті пропуски занять. Окремо варто зазначити про величезну роль українізації, яка надала студентам, а більшість були із сільської місцевості, право вчитися українською мовою.

Серед іншого, у лютому 1924 р. почав виходити Бюлетень ПІНО. Його редакторами були відомі педагоги Іван Рибаков, Григорій Ващенко.

У цей же наказ НКО УСРР остаточно затвердив перелік кафедр ПІНО. Відповідно до нього мали існувати такі кафедри: педології, педопсихології та педогігієни (очолив Г. Ващенко); соціального виховання (очолив П. Л. Адамович); суспільствознавства; історії культури та історії літератури (очолив Іван Рибаков); природознавства (очолив Олександр Булдовський); неорганічної природи (очолив Михайло Самбікін); математики (очолив Віктор Воропай); мистецтвознавства (очолив Василь Верховинець).

До всього іншого викладачів об’єднали у педагогічні комісії. Педагогічну на чолі з Г. Ващенком, суспільствознавчу, яку очолив І. Рибаков, природничо-математичну на чолі з В. Воропаєм.

На початку 1925 р. відносини між ректором Омеляном Ходаком і викладачами вишу загострилися. Бувши переконаним марксистом, він продовжував грубо втручатися у педагогічний і навчальний процес. Його нелюбов і бачення у викладачах, які пройшли становлення ще у часи царської Росії, агентів Симона Петлюри, призвели до того, що значна частина колективу інституту категорично не сприймала його, підбурюючи проти ректора і студентів.

Врешті у вересні 1925 р. О. Ходак звільнився і перейшов на посаду голови Інституту марксизму. Пізніше, у 1929 р., він ще буде керувати роботою Харківського сільськогосподарського інституту, у 1937 р. репресують його дружину і він, як близька людина «ворога народу», буде звільнений з усіх посад, житиме у Києві у склепі на Лук’янівському цвинтарі, де і помре після війни.

Новим керівником призначили Матвія Харитоновича Фарбера, єврея за національністю, військового лікаря, більшовика, який не мав вищої освіти. Він народився у 1892 р. в родині учителів. Навчався у військово-фельдшерській школі, Військово-медичній академії та Київському комерційному інституті, але диплом за навчання так і не отримав.

Брав участь у Першій світовій війні, працював лікарем на фронті. З 1922 р. мешкав у Полтаві, де читав лекції на курсах медсестер, працював лектором Полтавського технікуму землеустрою. Йому судилося працювати керівником ПІНОдо кінця НЕПу.

Насувався кінець НЕПу, а разом із ним сталінська індустріалізація. І освітнім закладам у ній судилося відіграти важливу роль – формування нової людини – покірного виконавця волі партії.