Деколонізувати росію
Колишній радник із національної безпеки Збіґнев Бжезінський одного разу сказав, що без України Росія перестане бути імперією.
Це змістовна заява, але це неправда. Навіть якщо Владіміру Путіну не вдасться відвоювати Україну, його країна залишиться безсистемним злиттям регіонів та народів із дуже різними історіями, культурами та мовами.
Кремль продовжуватиме керувати такими колоніальними володіннями, як Чечня, Татарстан, Сибір та Арктика. Історія росії – це історія майже безперервної експансії та колонізації, бо росія – остання європейська імперія, яка чинила опір навіть елементарним зусиллям з деколонізації, таким як надання підданим автономії та значущого голосу при виборі лідерів країни.
І, як ми бачили в Україні, росія готова вдатися до війни, щоби відвоювати регіони, які вона вважає своїми законними володіннями. Під час і після розпаду Совєцького Союзу, коли Російська імперія досягла свого надира, Сполучені Штати Америки відмовилися захищати нещодавно завойовану незалежність кількох постсовєцьких держав, висловлюючи недоречні побоювання щодо приниження Москви.
Підбадьорена небажанням Заходу, Москва почала повертати втрачені землі. Тепер російський реваншизм, в чому сприяла наша бездіяльність і широке ігнорування історії російського імперіалізму, відродив можливість ядерного конфлікту і спровокував найгіршу безпекову кризу, яку світ бачив за останні десятиліття.
У США була можливість розмотати Російську імперію і раніше. У вересні 1991 року, коли СССР розвалювався, президент Джордж Буш-старший скликав свою Раду національної безпеки.
Напередодні зустрічі Білий дім, здавалося, не знав, як впоратися зі наддержавою, яка розколювалася. Деякі з найближчих радників Буша навіть закликали спробувати зберегти єдність Радянського Союзу.
Міністр оборони Дік Чейні не був одним із них. «Ми все ще можемо отримати авторитарний режим [на росії]», – попередив він під час зустрічі.
«Мене непокоїть, що за рік чи близько того, якщо все зіпсується, як ми зможемо виправдатися, що не зробили більше». Його кінцева мета була ясна: як пізніше писав заступник радника з національної безпеки Роберт Гейтс, Чейні «хотів побачити розпад не тільки Совєцького Союзу та Російської імперії, а й самої росії, щоб вона ніколи більше не становила загрози для решти світу».
Буш заперечував, замість прискорити розпад Совєцького Союзу, він спробував уникнути антагонізму з Москвою, навіть коли адміністрація президента Боріса Єльцина почала нагнітати антиукраїнську ворожість, яку зараз втілює Путін. Протягом багатьох років – покиросія стабілізувалася і зрештою процвітала, а Чейні керував деякими з найтрагічніших зовнішньополітичних рішень Америки за останні десятиліття – багато хто вважав, що Буш вибрав найкращу стратегію.
2022 року, коли Путін намагається відновити Російську імперію, закидаючи трупами Україну, позиція Буша здається короткозорою. Він і американські політики після нього не змогли побачити кінець Совєцького Союзу таким, яким він був: не лише поразкою комунізму, а й поразкою колоніалізму.
Замість придушувати імперські устремління росії, коли вони мали таку можливість, Буш і його наступники просто спостерігали і сподівалися на краще. Як пізніше сказав про розпад СССР радник Буша з національної безпеки Брент Скоукрофт: «Зрештою, ми взагалі не займали жодної позиції. Ми просто дозволяємо речам ставатися».
У нас більше немає такої розкоші, Захід має завершити проект, розпочатий 1991 року; він має прагнути повної деколонізації росії. Багатьом із колишніх колоній росії, включаючи такі країни, як Азербайджан, Узбекистан, Казахстан і Вірменія, вдалося досягти та зберегти незалежність після розпаду СССР.
Але лише незалежність України стала нав'язливою манією для Путіна. Неважко зрозуміти чому. Україна стала найбільшою перешкодою на шляху зусиль Кремля з реконсолідації своєї імперії та придушення рухів за незалежність на початку 1990-х років.
Не кожна з кремлівських колоній так успішно здобула незалежність у ті роки. Десятки країн – "автономних республік" російською мовою – ніколи не виходили з-під контролю Кремля; у багатьом процес деколонізації пройшов лише наполовину.
Чечня, наприклад, пережила кілька жахливих воєн після проголошення незалежності на початку 1990-х. Однак, коли чеченське керівництво звернулося за допомогою до Заходу, офіційні особи США відвернулися.
Багато хто на Заході залишався засліпленим "помилкою про морську воду", згідно з якою колонії можуть знаходитися лише на віддалених, заморських територіях. Замість розглядати такі місця, як Чечня, як країни, колонізовані диктатурою Москви, західні офіційні особи просто розглядають їх як продовження самої росії.
Таким чином, замість того, щоб визнати боротьбу чеченців частиною глобального руху до деколонізації, американський президент Білл Клінтон прирівняв їх до Конфедерації та підтримав Єльцина, незважаючи на його жорстокість. Позиція Клінтона не тільки ефективно санкціонувала жахи, розв'язані проти безневинних чеченців, а й показала Путіну, тоді ще бюрократу на підйомі, що російська сила не зустріне опору з боку Заходу.
Як сказав колишній прем'єр-міністр росії Єгор Гайдар, тиск Заходу міг запобігти насильству в Чечні. Аналітики погоджуються; проте Вашинґтон склав руки, і Грозний був розчавлений.
Історія Чечні – одна з багатьох. Нація за нацією – Карелія, Комі, Саха, Башкортостан, Чувашія, Калмикія, Удмуртія та багато інших – вимагали суверенітету, коли навколо них валилася радянська імперія; навіть регіони, віками колонізовані Кремлем, прагнули незалежності.
На референдумі 1992 року в Татарстані майже дві третини населення проголосували за суверенітет, хоча совєцька влада встановила межі республіки таким чином, аби виключити близько 75% татарського населення. Як писали спостерігачі за виборами, республіка була мотивована "багаторічною стримуваною образою" проти російського колоніалізму і побачила "величезну підтримку" референдуму в етнічно-татарських регіонах.
Замість того, щоби підтримувати ці зароджувані країни, США поставили на перше місце стабільність. Вашинґтон побоювався, що будь-яка нестабільність у регіоні може призвести до того, що російська ядерна та біологічна зброя потрапить не в ті руки.
Адміністрація за адміністрацією робила ту саму помилку. У своїй промові "Котлета по-київськи" Джордж Буш-старший застеріг українських сепаратистів від "самовбивчого націоналізму" (який українські сепаратисти відразу проігнорували).
Білл Клінтон продовжував підтримувати свої приятельські та смішливі стосунки з Єльциним, тоді як російські війська масово вбивали чеченців. Джордж Буш-молодший зайняв позицію невтручання у зміцнення путінського режиму, навіть коли російські війська вторглися до Грузії.
Зашорена політика "перезавантаження" Барака Обами підготувала ґрунт для початкового вторгнення Путіна до України у 2014 році. Дональд Трамп лебезив перед Путіним і підкорив інтереси України своїй гонитві за внутрішньополітичною вигодою.
У результаті у Чечні, як і раніше, домінує призначений Кремлем деспот. Татарстан став свідком того, як Путін знищив будь-які його претензії на суверенітет.
Москва йшла все далі й далі, повертаючи народи, які відчайдушно намагалися вирватися з її обіймів. В Україні ми спостерігаємо ту саму історію. Москва навряд чи зупиниться на досягнутому.
Росія – не єдина багатомовна нація, яка не впоралася зі своєю спадщиною колонізації. На тепер Китай контролює найбільшу систему концентраційних таборів, яку світ бачив з часів Голокосту, призначену для знищення уйґурів як окремої нації.
І більшість людей у США, як і раніше, відмовляються розглядати свою власну історію як історію механічних імперських завоювань, починаючи із захоплення батьками-засновниками земель корінних народів і закінчуючи збереженням колоніального статусу таких місць, як Пуерто-Ріко. Але саме росія – а точніше, російський імперіалізм — є найнагальнішою загрозою міжнародній безпеці.
Зараз настає термін розгляду білля про те, щоби дозволити Москві зберегти свою імперію, не зважаючи на її колоніальну історію. Деколонізація росії не обов'язково вимагатиме її повного демонтажу, як пропонував Чейні.
Прагнення деколонізації могло б натомість зосередитися на тому, щоб зробити демократичний федералізм, обіцяний російською конституцією, більш ніж порожньою обіцянкою. Це означало б, що всі російські громадяни, незалежно від регіону, нарешті отримають право голосу при виборі своїх лідерів.
Навіть просте визнання колоніального минулого та сьогодення росії мало б певне значення. «Хоч би якою була важлива деколонізація Росії для територій, які вона раніше окупувала, переосмислення її історії також є ключем до виживання росії в її нинішніх межах», – нещодавно написали вчені Ботакоз Касимбекова та Еріка Марат.
Однак доки імперія Москви не буде повалена, регіон – і світ – не будуть у безпеці. Не буде й росія, а Європа залишиться нестабільною, а українці, росіяни та всі колонізовані народи, змушені боротися за Кремль, продовжать гинути.
«Росія не має можливості рухатися вперед з Путіним, і росія не має можливості рухатися вперед, не звертаючись до свого імперського минулого і сьогодення», – нещодавно написав у Twitter аналітик Антон Барбашин. «Відмовтеся від імперії та спробуйте процвітати або збережіть її тп продовжуйте деградувати».
Росія розв'язала найбільшу війну, яку бачив світ за останні десятиліття, і все це в ім'я імперії. Щоб уникнути ризику подальших воєн та безглуздого кровопролиття, Кремль повинен втратити ту імперію, яку він ще зберігає; проєкт деколонізації росії має бути нарешті завершено.
Автор – Мішель Кейсі (переклав Сергій Громенко)
