Харківська Надія ґестапо
Червневого дня 1945-го року із будинку на вулиці Пушкінській, що у Харкові, вийшла молода жінка.
Будинок сірий і темний, нині неподалік станція метро "Пушкінська", а в самому будинку ломбард, аптека та продаж взуття. Жінка теж була сірою і непримітною. Русяве волосся, високе чоло, тонкі губи, середній зріст. Йти їй хвилин 10-15. Проте шлях назад міг зайняти кілька днів чи й років. Бо Надія Лещишина була перекладачкою та агентесою гестапо, а йшла вона до управління радянської каральної спецслужби – НКДБ.
Люди старшого покоління легко згадають її колегу – персонажа фільму "Помилка резидента", теж перекладача й агента гестапо Дембовича. Ці вулиці для Наді добре знайомі, тут виросла, але у ці 15 хвилин підтримати могли лише спогади про Крим... Туди перевели на роботу батька, там Надя Жураковська вчилася у школі в Ялті і зустріла своє кохання.
Він – завуч школи, викладач літератури. А на її боці молодість і затятість, яку важко розпізнати у малопримітній школярці. І за них романтичні ночі, зорі та море... Проте батька ця аргументація не влаштовувала. Він не сподівався своїй донечці за чоловіка хворобливого вчителя, старшого на одинадцять років. Скандал, батько відмовився спілкуватися. Мама намагалася їх помирити і підтримати доню, яка скоро сама стала мамою. В 1937 році дочка таки побачиться із батьком, того ж року народить ще одну дитину. А в 1938 році батька репресували...
Із чоловіком та дитиною повертаються до Харкова. Надя обирає фах вчительки німецької мови. Вчила її так сумлінно, що пізніше навіть могла видавати себе за німкеню. Викладає у школах, влаштовується на роботу до харківського вишу – ХАІ. Але тяжко хворіє чоловік. «Єдине, що мене мучило – це те, що у нього хворіли ноги і, що він не міг отримувати тут достатньо фруктів», – ділиться зі слідчим Надя. Лікарі радять змінити клімат і Лещишин їде до Середньої Азії. Сонце, фрукти – туди за деякий час має переїхати і Надія з дітьми...
Але розпочалася війна, до Харкова вступають німецькі війська. Надія прогулюється містом і її просто серед вулиці забирають до поліції. Короленка, 4. Нині на тому місці "Піцерія" та "Крамниця краси". Поліцаї молоді та п'яні, хтось їм доніс, що Надя – активістка-комуністка, а може і єврейка. Вияснилося і хто доніс – колега по вишу. Звинувачення були безпідставними, але допити тривали, почали бити.
Шок, бо раніше її ніхто не чіпав. Після допитів кидали до камери. За якийсь час відправили на Пушкінську, де знаходилася німецька "зондеркоманда 4-А". Надія зайшла до теплого кабінету і втратила свідомість. Проте німецький слідчий задав кілька запитань і відпустив додому.
За кілька днів до помешкання Лещишиної прийшов німець і наказав з'явитися на Сумську, 100, де розміщувалася ҐФП – таємна військова поліція. Неофіційно – "ґестапо вермахту". Офіцер спитав біографію, здивувався доброму володінню німецькою і поцікавився що це за прізвище із літерою "Щ". Запитав чи добре знає українську і запропонував роботу перекладачки. Попередив: «Ви не забувайте, що у Вас не цілком чисто з Вашим минулим... я б Вам радив працювати у нас і все».
Офіційно Надю прийняли на роботу перекладачкою. 50 німецьких марок (500 радянських рублів), обід у їдальні, продуктовий пайок. Грам 300 хліба, 50 грамів ковбаси, сиру або маргарину, через день мармелад. Такий самий пайок отримували й місцеві поліцаї.
До функцій Надії входило і видавати пайки агентам, які діяли в середовищі українських націоналістів Харкова. Радянська історіографія обходила цей факт мовчанкою, але для німців націоналісти були цілком конкретним ворогом. Надя отримує завдання – спостерігати за українцями, які прибули до Харкова. «Вони працюють не лише проти більшовиків, але й проти німців... поки що мова йде за бандерівців», – зауважив німецький керівник.
Це грудень 1941-го. Молодь, ідеалістична і романтична, яка хотіла залучити до лав борців цю непримітну Надію. Молодь, яка не вміла тримати язика за зубами. Бандерівців у Харкові видавали мінімум двоє. Агент ҐФП, кандидат у члени компартії Катриченко. І красуня-білявка Ольга, секретарка поліції. Перший мав приятеля-бандерівця. Друга сама належала до бандерівців і розповідала Наді за все, що знала. Обох уважно вислуховувала співробітниця ҐФП Лещишина і передавала свої рапорти німецькому керівництву.
У квітні 1942 року Надія перечепилася на сходах і зламала руку й ногу. Пайок німці привозили додому, лікувалася в ортопедичному інституті. Аби заплатити лікарям – продавала речі й працювала репетитором з німецької, охочих було багато.
У липні 1942 підрозділ, у якому працювала Лещишина, відправили під Сталінград. Надія їхати відмовилася. Двоє дітей, мати, бабуся. У серпні її включили до іншої "зондеркоманди" – "5-А". Керівник – штурмбанфорер СС Кранебіттер, який уславився боротьбою проти партизан в Італії. Надію йому передали з рекомендацією: «Перекладачка Лещишина, яка Вам дуже стане у пригоді в боротьбі з наростаючим підпільним рухом українських націоналістів».
Нові керівники наказали відновити зв'язок із Ольгою. На вулицях – антинімецькі бандерівські листівки, надруковані тут, у Харкові. І в кінці серпня 1942 року німці виїхали на тиху вуличку Тарасівську, де знаходилася бандерівська друкарня. Надя спостерігає, як виводять п'ятьох молодих людей, намагаючись упізнати тих, кого їй описала Ольга. Німці виносять зброю, ящики із друкарським шрифтом. Надія перекладає під час допитів, нацисти дізнаються паролі на Полтаву. Саме звідти до Харкова прибуває література, приїздять бандерівські кур'єри. Радянський слідчий запитує:
- Вас не залишали сам на сам із арештованими?
- Ніколи, я б і сама не залишилася.
Тож Наді нове завдання – до тихого зеленого міста на берегах Ворскли. На поміч дають кількох ґестапівців. Тут надія на Надію підтвердилася. Арештовують власницю підпільної квартири та підпільників, влаштовують засідку. Лещишина бере участь у допитах. І – нові ниточки до Києва.
Надя рушає туди, везучи із собою арешти, катування та смерть. Одну із бандерівок харківська гестапівка запопала просто на Хрещатику. Дівчина звернулася до неї українською із галицькою вимовою. Надя відповіла теж українською. Дівчина питала дорогу, Надія обіцяла провести – і провела.
Якраз до офісу ґестапо, передавши нову знайому вартовому. Нові ниточки потяглися до Львова, Лещишина вирушає і туди... Нові арешти й допити. Тут Надія та її напарник-ґестапівець захворіли на тиф та малярію. Вона лікується, а за якийсь час нове призначення – до Німеччини, де бере участь у репресіях німців проти мельниківців і влаштовується працювати у Головному управлінні імперської безпеки (РСХА), яке відповідало за безпеку всього Третього Райху. За якийсь час Надію відправляють до концтабору Заксенхаузен, у якому знаходиться Степан Бандера.
Перекладати його розмову із дружиною, яка приїхала на побачення. «Коли залишитеся із ними самі, а ми вийдемо, скажете Бандерам, що можна говорити на будь-які теми», – проінструктував ґестапівець. Проте провідник та його дружина ніяких імен не називали й говорили на загальні теми. Повертається до Берліну виконувати нові завдання і перекладати націоналістичну літературу з української на німецьку.
Як згадує Надія, німці виключали можливість захоплення Берліну. До останнього дня працювали наземна дорога, трамваї. А 21 квітня вже горів квартал, де жила Лещишина. Наступного дня з'явилася радянська розвідка, а 25-го радянські війська. За три дні із дітьми, мамою, бабусею Надія вирушила до Харкова. Добиралися поїздами, автівкою, пішки. На пересильному пункті у Ченстохові просиділи двадцять днів. П'ятого червня повернулися до будинку на Пушкінській, а вже наступного дня Лещишина попрямувала до харківського НКДБ...
Русявка розповідає детально і впевнено. Ось посвідчення співробітниці гестапо. «Я вирішила привезти його сюди, можливо ви його зможете використати». На документі смужка. «Що це?» А це значить сіра мишка мала право затримувати просто серед вулиці людей – "бандерівців, оунівців та ін." А ще – мала право носити зброю. Впевнена, переконана у власній правоті. «Проти комуністів не працювала, то інший відділ». Її спеціалізація – лише українські націоналісти. А вони вороги радянської влади і з ними бореться НКДБ. А значить вона теж працювала на радянську владу. І взагалі, не ховалася, прийшла до чекістів сама.
Ця впевненість обурила навіть слідчого: «А звідки вам відомо, що бандерівці, яких ви видавали ґестапо, не радянські агенти, що працювали під прикриттям?». Тут вже Лещишина розгубилася...
Проте нею цікавиться Київ. Із Харкова відправляють до столиці, де допити тривають годинами. А далі – найцікавіше. 5 вересня 1945 року датовано «Постанову про припинення слідства й звільнення з-під варти». «В процесі проведеного слідства фактів зради радянських патріотів, особисто з боку ЛЕЩИШИНОЇ не встановлено». Ніяких свідків не опитують, навіть близьких – просто закривають справу. За тиждень випускають з в'язниці.
Далі у справі немає нічого. Чому тримали у в'язниці ще цілий тиждень? Яка її подальша доля? Людина знала особисто багатьох співробітників німецьких спецслужб, зокрема верхівки – РСХА, знала провідних українських націоналістів, зустрічалася із С. Бандерою та А. Мельником, мала хист до агентурної роботи, прекрасне знання німецької мови. Цілком імовірно, що колишня ґестапівка просто змінила господарів. Лишилися лише сторінки архівної кримінальної справи, які розповідають про харківську Надію ґестапо...
о. В'ячеслав Труш, настоятель Преображенської парафії УГКЦ (м. Лозова Харківської області), науковий співробітник Лозівського краєзнавчого музею, спеціально для "Останнього Бастіону"
