«Інший шлях» розвитку Росії: на дно чи на цвинтар історії?
РФ зараз – як Османська імперія у XIX сторіччі. Зовнішні гравці гарантують її цілісність заради збереження хиткого балансу сил.
Власне, уся російська катавасія з «особливою російською стежкою власного розвитку», що стала зовнішньою завісою Владіміра Путіна, безумовно властива самій російськості. Та ми даремно так сильно звужуємо оптику свого погляду: насправді Росія не «бореться із Заходом усе своє існування», хоч ця теза зручна і нам, і самим російським землянкофілам (себто, "почвєннікам" – прим. авт.).
Росія існує у складній циклічності взаємин із Заходом – конфлікт-розрядка-конфлікт десь щонайменше із часів Кримської війни (1853-1856). І для нас особливу проблему становить не те, що Москва назавжди проти Заходу, а якраз те, що колись може статися та неприємна чергова "розрядка".
Бо це час, коли Захід "раптово" вірить, що ця розрядка є прологом до стабільнішого "назавжди" порядку. Цей патерн зміни розрядок на конфлікти варто підкреслити особливо, оскільки він відтворюється не випадково, а радше – своєрідним фреймом стратегічної культури російського керівництва.
У СССР 1960-х років були досить близькі до натискання ядерної кнопки. Після цього робляться "рухи тілом" і... раптом товариш Лєонід Брєжнєв зі своїм оточенням починають говорити про розрядку відносин із США!
Паралельно у США обирають президентом Ричарда Ніксона. Він робить чималу ревізію зовнішньої політики Америки й просто "кидає" своїх стабільних партнерів у Азії (Японію та інших), – по суті увесь антикомуністичний блок SEATO, що тоді склався та розпався у підсумку протягом 1970-х років.
"Кидає" Ніксон на користь КНР, виводячи з ООН демократичну Китайську республіку (ту, що Тайвань) і дає місце в Радбезі ООН КНР. Ніксон виводить війська із В'єтнаму, антикомуністичний блок в Азії розпадається...
СССР нечувано теплішає у стосунках із Західною Європою – прокладаються відомі нам газові труби, якими газ має доставлятися до ФРН. Натомість Західна Німеччина визнає непорушність кордонів, що склалися після 1945 року в Європі; тобто, de facto визнає існування комуністичної НДР і не претендує на її території.
Важливу роль у проведенні операцій з просування потреби зафіксувати непорушність кордонів у середовищах в Європі тоді зіграв співробітник КГБ СССР Філіп Бобков, який згодом доросте до генерала спецслужб. Він зміг досить вдало і глибоко посіяти цю тезу у західнонімецькій медійці, підготувавши ґрунт для подальших рішень в дусі "конвергенції".
Врешті, у 1970-х роках "західні уми" починають говорити про конвергенцію. Умовно кажучи, це – політика наближення двох систем, і їх поступове уподібнення задля уникнення глобальної війни: в СССР завозять пепсі-колу, а Захід ближче підходить до уявлень про "соціальну державу" як бажаний норматив.
Врешті, у Відні виникає Міжнародний інститут системного аналізу, де командировані від СССР фахівці вивчають ринкову економіку задля її часткового впровадження у себе. Єгор Гайдар, Анатолій Чубайс та інші патріархи 1990-х років узялися саме звідти.
На піку цих розмов про конвергенцію відбувається нечуване – гучне вторгнення СССР в Афґаністан. Фіксуючи максимальні прибутки від вигідних цін на нафту, Москва "раптом" здійснює показово гострий крок і входить у нову фазу конфлікту із Заходом.
І так з 1980-х років було кілька разів: конвергенції, розрядки та перебудови змінювалися раптовими конфронтаціями. В усіх випадках підкреслено перехід у конфронтаційний етап саме діями росіян, за умов, коли досить таки вигідне співіснування із Заходом нібито диктувало, що ніякого конфлікту більше не буде ніколи.
Між іншим, в 1914 році у повітрі витала така сама теза щодо Німеччини та Британії... Мовляв, великої війни не буде, бо ж німці та британці так сильно торгують, що їм це невигідно.
Звісно ж, не тому, що їм так потрібна демократія, тому, що їм буде потрібний новий етап конвергенції задля вирівняння своїх інтересів у взаєминах із Заходом, "збору ресурсів", посилення взаємної залежності та переходу до підготовки нових етапів протистояння. І тоді нова війна теж може статися "раптом", так само як і вторгнення до Сакартвело 2008 року, після майже десятиріччя вигідних для РФ цін на нафту.
Захід буде вчергове думати, що "торгівля" когось може убезпечити від війни чи конфлікту. Втім, ніяка торгівля ще не змогла скасувати глибоких розбіжностей інтересів сторін.
Саме тому біло-синьо-білі ідеї російської опозиції на Заході такі проблемні для Києва у перспективі. Вони готують ґрунт для того, аби Захід знову відкрив ворота, "коли Росія зміниться"; мовляв, "ловіть момент", "унікальний шанс"...
І це глибока проблема, рамок реагування на яку Київ поки не виробив. Так, Путін – маніяк, це ми вже зрозуміли, проте проблема зовсім не у тому, що після нього прийдуть ще гірші антизахідні, а у тому, що можуть прийти прихильники "розрядки".
