Іран — лише розминка: чи готова Туреччина до наступного раунду?
Судячи з усього, в Анкарі вважають не гіпотезою, а робочою версією «ізраїльсько»-американське стратегічне планування проти Туреччини.
Згідно з оцінкою відставного контр-адмірала, професора Джихата Яйджи, війна проти Ірану була лише етапом ширшого переформатування Близького Сходу та Східного Середземномор’я, де головним призом і головною перешкодою залишається Туреччина.
«Шестикутник» проти Туреччини
Центральна теза адмірала — існування двох взаємопов’язаних «гексагонів» (шестикутників).
Перший — близькосхідний: «Ізраїль» — США — ОАЕ — Саудівська Аравія — Бахрейн — Йорданія (за участю Єгипту). Він уже успішно спрацював проти Ірану та його «осі спротиву».
Другий — східносередземноморський: «Ізраїль» — США — Греція — Кіпр (грецька частина) — Єгипет — Франція. Саме цей формат, на думку Яйджи, створюється для стратегічного оточення Туреччини, блокування її морських претензій та ізоляції в енергетичному й військовому плані.
Адмірал детально показує, як через систему військових баз, спільних навчань, угод про взаємну оборону та розвідувальне співробітництво навколо Туреччини вибудовується щільна мережа.
Особливу увагу приділено ролі Франції як європейського «тарана» та США як системоутворювального елемента. Греція й Південний Кіпр виступають у ролі передових плацдармів, Єгипет — «південного якоря».
Чому саме Туреччина?
Яйджи виділяє п’ять ключових причин, через які Анкара, за його оцінкою, перемістилася до пріоритетної цілі після Ірану:
- Akkuyu — турецька атомна електростанція, яку будує «Росатом». Адмірал прямо говорить про страх «Ізраїлю» та Заходу перед тим, що Туреччина отримає не лише електроенергію, а й потенційний технологічний заділ у ядерній сфері.
- Турецький оборонно-промисловий комплекс. Бурхливе зростання (БПЛА, кораблі, ППО, ракети) змінює регіональний баланс і робить Туреччину менш залежною від НАТО.
- Північний Кіпр (ТРПК). Будь-яке зміцнення турецької присутності на острові сприймається як прямий виклик «шестикутнику».
- Сирія. Туреччина має там значні військові позиції. «Ізраїль», за словами Яйджи, бомбить сирійські об’єкти (включно з районами, де діють турецькі сили або підтримувані ними формування) та окуповує південь країни, щоб не допустити відновлення сильної сирійської армії, яка могла б стати партнером Анкари.
- Підтримка Палестини та загалом незалежна лінія Ердогана у близькосхідній політиці.
PKK як «стратегічний актив»
Особливу увагу Яйджи приділяє ролі Робітничої партії Курдистану та пов’язаних із нею структур. За його версією, PKK/YPG (курдські комуністи) давно перетворилися на зручний інструмент (субпідрядника) для США та «Ізраїлю».
Адмірал вказує, що після зміни режиму в Дамаску в сирійських структурах влади з’явилися люди з минулим у курдських формуваннях, що створює загрозу перетворення Сирії на новий антитурецький плацдарм.
Він попереджає: якщо Туреччина не доб’є PKK у Сирії та Іраку, то в майбутньому замість курдських загонів проти неї може виступити вже регулярна армія «нової» Сирії під контролем інших сил.
Інцидент із «ізраїльським» консульством у Стамбулі
Яйджи приділяє увагу нещодавньому інциденту з обстрілом або спробою атаки на будівлю «ізраїльського» консульства у Стамбулі. За його інтерпретацією, це була спланована провокація (можливо, під прапором ІДІЛ), метою якої було створити casus belli або хоча б потужний інформаційний привід для ескалації риторики проти Туреччини. Нетаньягу швидко відреагував, звинувативши турецьку владу.
Оцінка ризиків і турецькі висновки
Адмірал малює доволі похмуру, але передбачувану картину: після послаблення Ірану та «Хезболли» наступним етапом стане тиск на Туреччину через комбінацію військових демонстрацій, економічних обмежень, інформаційної війни та використання недержавних акторів (PKK, можливо, нових сирійських формувань).
Його рекомендації, хоча й не озвучені прямо у форматі «плану», очевидні з контексту:
- Повне знищення інфраструктури PKK у Сирії та Іраку.
- Прискорений розвиток національної оборонної промисловості та зниження залежності від зовнішніх постачань.
- Жорсткий захист морських інтересів у Східному Середземномор’ї.
- Недопущення перетворення Сирії на антитурецький плацдарм.
Коментар
Позиція Джихата Яйджи — це не маргінальна думка. Це голос значної частини турецького військового та розвідувального співтовариства, яке традиційно з підозрою ставиться до довгострокових намірів Вашингтона й Тель-Авіва у регіоні.
Туреччина після 2016–2020 років пережила серйозний зсув: від спроб вбудуватися у західні структури до більш відвертої гри на кількох «дошках» одночасно.
З погляду геополітики картина, яку малює адмірал, має підстави. Східне Середземномор’я справді стало ареною жорсткої конкуренції за газ, маршрути та вплив.
Створення коаліцій проти Туреччини (EastMed Gas Forum, різні військові формати з Грецією та Кіпром) — факт. Активність «Ізраїлю» в Сирії після падіння Асада за повної бездіяльності правлячого режиму в Дамаску також очевидна.
Однак варто зазначити й контраргументи. «Шестикутник» проти Туреччини поки залишається доволі розмитим. Єгипет має як суперечності з Анкарою, так і інтереси в Туреччині.
Франція після Макрона може змінити акценти. США глибоко зав’язані у внутрішніх турецьких справах через економіку та бази (Інджирлік). Крім того, турецька економіка й армія — надто великий актив, щоб його можна було «оточити» без серйозних витрат для самих «оточувачів».
Тим не менш, Туреччина офіційно й публічно починає готувати суспільну думку до того, що головний виклик найближчих років прийде не з півдня чи сходу у класичному розумінні, а від західного та «ізраїльського» стратегічного планування.
Для Анкари це означає необхідність вибору: або максимально жорстка лінія на відстоювання своїх інтересів (включно з можливим подальшим зближенням із москвою та Пекіном в окремих сферах), або пошук нової великої угоди із Заходом. Поки Ердоган і турецький генералітет явно схиляються до першого варіанту.
Аналітика Джихата Яйджи — це стратегічне попередження, адресоване одночасно і своїм, і чужим, що наступна глава великої близькосхідної гри може бути турецькою.
