Кривава таємниця Беслана

ІСТОРІЯ
01.09.2023, 23:30
Кривава таємниця Беслана
Фото: Meduza

Трагічна історія школи №1 у Беслані: про що мовчать осетини, путінський режим і кремлівська пропаганда ось уже не одне десятиліття?..

Історія школи №1 у місті Беслан у Північній Осетії – це не лише криваві події у вересні 2004 року, коли путінські банди з вогнеметів і танків розстріляли сотні осетинських дітей. Ця школа приховує й інші зловісні таємниці, про які мовчать російські ЗМІ, Кремль і так звана влада цього північнокавказького суб'єкта федерації.

Трагедія вказаного Бесланського загальноосвітнього закладу почалася набагато раніше – у 1992 році – і першими заручниками цієї школи, яких утримували в тому ж спортзалі, були не осетини, але їхні східні та малочисельні сусіди-інгуші.

Документальну історію жахів концентраційного табору для інгушів, що був розміщений саме у школі №1 міста Беслан, розповів журналістам, живий свідок тих подій, який був одним із в'язнів. Сповідь очевидця і полоненого російсько-осетинського концтабору школи Башира Ізмайлова (1975 р.н.) уродженця Грозного викладаємо нижче.

10-річна інгуська дитина, живцем спалена осетинськими
10-річна інгуська дитина, живцем спалена осетинськими "ополченцями" у 1992 році у Беслані

«На той час я перебував у заручниках. Наглядачами були етнічні осетини. Ми знаходилися у спортзалі Бесланської школи №1 упродовж 1-6 листопада 1992 року, мені тоді було 17 років і я ніколи не забуду цих подій.

Сам я народився і виріс у Грозному. Батько мій помер, коли мені було 12 років і мати одна виховувала нас (ще двох моїх братів). У 1992 році я закінчив школу і мама відрядила мене до Нальчика до свого двоюрідного брата, щоби він допоміг мені вступити до університету.

Іспити я завалив, тому продовжував і надалі жити у Нальчику у дядька, часто відвідуючи маму і молодших братів. 1 листопада 1992 року я вкотре виїхав до Грозного на рейсовому автобусі Нальчик-Грозний. В автобусі йшли розмови, що почалася війна між осетинами та інгушами, що навряд чи автобус пропустять до Грозного тощо.

Наш автобус зупинили безпосередньо у Беслані. У салон зайшли кілька чоловіків з автоматами, вони були збуджені, кричали ламаною російською мовою, вимагаючи документів у всіх пасажирів. Щойно вони бачили у паспорті національність інгуш, – пасажира одразу грубо виштовхували з автобуса. Я помітив, що паспорти людям не повертали, і щоби зберегти свій документ, сказав, що я не маю паспорта, але є інгушем.

Тоді один із чоловіків схопив мене за руку і почав тягти до виходу. Усього з автобуса вивели близько 10 інгушів, серед яких були дві жінки з дітьми: одна – немовля, друга – хлопчик 4-5 років. Навколо нас зібрався збуджений натовп осетинів. Я звернув увагу, що неподалік стояв ще один автобус, з якого теж виводили людей. Цей автобус був оточений озброєним натовпом і двоє міліціонерів намагалися не допустити самосуду, активно сперечавшись із цивільними. У мене зберігалася віра в міліцію і я сподівався, що ці два міліціонери звернуть і на нас увагу. Але до нас вони так і не підійшли.

Нас ображав натовп, казали, що нібито інгуші ріжуть осетин. Раптом під'їхав білий ВАЗ 2106, з якого вискочили двоє автоматників. Вони з криком: «Інгуші!», – вихопили одного хлопця з нашого гурту, заштовхали його в машину та поїхали. «На розстріл», – пояснили вони одному з наших охоронців. Весь цей час я сприймав те, що відбувається, не зовсім серйозно, наче фільм.

Через деякий час під'їхав пошарпаний автобус. Мене здивувало, що в ньому було лише кілька сидінь. Нас заштовхали до нього і поклали на підлогу, навіть жінок із дітьми. Пам'ятаю, як одна з них, тá, що з немовлям, плакала і просилася на сидіння, – марно! Привезли нас до будівлі школи №1 у Беслані та загнали до приміщення спортзалу. Там уже знаходилося близько 100 інгушів – чоловіків, жінок, дітей... Багато хто з них був захоплений на дорозі "Ростов-Баку", що проходить через Беслан, коли їхали автобусами, на власних машинах.

Ближче надвечір привезли ще приблизно 20 інгушів. Вони пояснили, що їх зняли з літака, який прилетів до аеропорту Беслана із Москви. Пам'ятаю, як вони розповідали, що осетини забрали всі гроші та золоті вироби, привласнили їхній багаж... У спортзалі не було стільців, туалету. Нас не годували, нам не давали води. Охоронці постійно ображали чоловіків, чіплялися до жінок, обіцяючи зґвалтувати.

Увечері, коли почали плакати маленькі діти, один із заручників, його звали Тимур, він теж був із Грозного, зажадав, щоби відпустили жінок із дітьми, або їх відвели до іншого приміщення, де можна погодувати. У відповідь на цю вимогу, один із 15 наших охоронців – круглолиций осетин низького зросту почав стріляти з автомата поверх голів. Його смикнув інший осетин, навіть спробував забрати у нього автомат. Кулі потрапили у стіну, обсипалося тинькування. Круглолиций вертухай випадковим пострілом прострелив собі ногу, після чого забігли ще кілька озброєних осетинів і обох вивели геть.

Вночі заручникам усе ж дозволили виходити по одному до вбиральні. Однак ні води, ні хліба не принесли. Особливо було шкода дітей. Я насилу заснув на підлозі, сподіваючись, що завтра нас звільнять. Наступного дня почалися події жахливіші, які ніколи не зітруться в моїй пам'яті.

Уранці до спортзалу почали вриватися збуджені групи людей, як вони представлялися – "ополченці", гвардійці. Вони нишпорили, виводили чоловіків і жорстоко їх били; вибирали навмисно молодих, міцних. Сильно побили і Тимура. Особливо багато ударів завдавали у голову. Потім вони відібрали близько п'яти хлопців, я пам'ятаю, що один з них був Яндієв, якого взяли у заручники в аеропорту, і вивели на вулицю. Пролунали постріли. Їх розстріляли...

Я весь час тримався поруч із Тимуром і з жінкою на ім'я Лейла з нашого автобуса, допомагаючи їй поратися з немовлям. І коли до Тимура підійшли двоє осетинів з автоматами, щоби вивести на розстріл (вони кричали, що десь убили когось з осетинів, і їм потрібно ще одного інгуша розстріляти за це), я накинувся на них із кулаками й отримав сильний удар прикладом автомата по голові. Інші чоловіки теж почали кидатися на озброєних осетинів. Тоді у нас почали стріляти впритул. Вбили Тимура і ще двох хлопців, і одного літнього інгуша, на ім'я Багаудін, важко поранили.

Осетини винесли три трупи, а пораненого у голову та груди Багаудіна залишили на підлозі. Я не міг дивитися у його бік, тому що вперше у своєму житті бачив кров та вбитих. Інші заручники допомагали Багаудіну, перев'язували рану, використовуючи як бинт власні сорочки.

Через удар прикладом по голові, мене сильно нудило. Я попросив одного з охоронців, якого звали Таймураз, дати мені вийти в коридор, щоби не знудило на підлогу. Він супроводив мене до вбиральні. Там я знепритомнів. Отямився вже у спортзалі. Мені здавалося, що пройшло багато часу, виявляється, лише одна година пройшла з моменту розстрілу в залі. Поранений Багаудін помер. Почало вмирати і немовля Лейли.

Обурені вимоги старших інгушів звільнити Лейлу осетини не сприймали, особливо знущався один із них, пропонуючи задушити дівчинку – їй ніби так буде легше померти. Я все ще був шокований скоєним на моїх очах убивством чотирьох інгушів, серед яких опинився мій товариш по нещастю Тимур і довго не міг прийти в нормальний стан. У залі було 17 дітей віком від 5 місяців до 11 років. Слід зазначити, що крім найменших, які плакали, решта поводилася мужньо.

Я поступово вступив у контакт з охоронцем Таймуразом, який був старшим за мене на 2 роки. Він розповідав, що інгуші напали на осетинів, що йде війна тощо. Під час розмови з ним, у зал знову з криками та лайкою увірвалися п'ять-шість озброєних автоматами осетин. Вони поспіхом почали відбирати чоловіків серед заручників, зв'язали їм руки. Двоє з них підійшли до мене та підштовхнули до групи відібраних. Таймураз заступився за мене, пояснюючи їм, що я ще молодий. Вони почали лаятися один з одним осетинською, але Таймуразу вдалося відбити мене. Трьох чоловіків вивели надвір і більше не приводили. Таймураз сказав, що їх пощастило розстрілювати, що він врятував мені життя.

Другої ночі я так і не зміг заснути. Вранці почув стогін Лейли, потім пролунали крики інших жінок. Поступово до мене дійшла причина криків: померло немовля – дівчинка Лейли та по всій залі голосили жінки. Відвертаючись один від одного, плакали й дорослі чоловіки. У мене не було сил реагувати на те, що трапилося.

Я встав і пішов шукати Таймураза. На чергуванні були інші охоронці, Таймураз я більше так і не побачив. Лейла – мати померлої дівчинки, знепритомніла. Цього страшного ранку нам вперше до зали принесли 20 буханців хліба і кинули на підлогу. Воду принесли лише ближче до обіду – три відра. Лейлу з трупиком дівчинки кудись забрали та з того часу ми її не бачили.

4 листопада осетини відвезли кількох жінок із дітьми, сказали, що на обмін. 5 листопада з нашої зали відібрали п'ятьох хлопців та відвезли на розстріл. Цього ж дня увечері спортзал відвідав якийсь високий чин із Москви – я пам'ятаю, що він називав себе керівником якоїсь комісії та питав про умови утримання.

Після його виходу до спортзалу увірвалися озброєні осетини та відвели відразу десятьох хлопців, серед яких був студент з Владикавказу Баркінхоєв. Їх розстріляли й наші охоронці скаржилися своєму старшому керівнику, що, мовляв, заручників забирають і розстрілюють без відома якогось іншого командира, вищого за ранг, якому, як я зрозумів, усі вони підкорялися.

Для мене пекло закінчилося аж 6 листопада. Цього дня всіх жінок та дітей вивели зі школи та посадили в автобус, який спеціально приїхав із Назрані. Потім зайшов міліціонер і почав відбирати заручників, щоби посадити в автобус. Попри мої протести, чоловіки вибрали мене, вважаючи мене молодим і я опинився серед звільнених. Близько 70-80 заручників у спортзалі залишалося, коли я йшов. Автобус привіз нас до Назрані, на центральну площу. Так, я пережив геноцид....

Багато часу минуло відтоді. І місце свого страшного полону я побачив у вересні минулого року. Місто Беслан. Школа №1. Спортзал. Той самий, де я і сотні інших інгушських заручників пережили справжнє пекло на цій грішній землі».

Автор : Відділ моніторингу
Читайте також:
Політика
Навіть мертва Ірина Фаріон, своєю правдою, страшна сіоністам.
12:38
Історія
Того дня спекотного літа 1944 року на лінії зіткнення зійшлися галицькі дивізійники та совєцькі окупаційні війська 1-го Українського фронту.
22 липня, 10:07
Історія
Цього дня 1726 року царським указом ліквідовано сердюцькі полки. Так, московити розпочали зачистку військових потуг волелюбних українців.
14 липня, 11:36
Мистецтво
Тонкий, глибокий, чудовий актор, чиє коріння пов'язано із Полтавською землею. Віриш йому безперечно у всіх ролях.
10 липня, 21:46
Полтава
На мармурових постаментах сонцесяйні обличчя чотирьох мужніх Воїнів. Вони без слів звертаються до земляків із закликом не спиняти боротьби.
21 червня, 06:06
Історія
Член Спілки письменників України й лавреат премії імені Максима Рильського намагався донести правду. Але за правду покарали таборами.
20 червня, 20:34